Глава 2 ч 2
Не далеко від країни Трьох Драконів, в країні Тар знаходилась ще одна не признана країна гномів і дварфів, Крило Фенікса яка займала більше як половину країни Тар.
Єдине місце де можна пройти до країни, Крило Фенікса слугував міст, нагадуючи крило, на якому уже відбулось тисячі битв, між країнами підконтрольними церкві проти Крила Фенікса.
Крило Фенікса розділяло, провалля невідомо скільки глибини, шістдесят три метри ширини, й невідому скільки довжини, так як провалля охоплювало усю країну. Країну Крило фенікса з кожним роком піднімало, на три сантиметри у верх.
Столиця країни Крила фенікса Радау, довжина якої чотирнадцять кілометрів, ширина перевищувала двадцять два кілометри, в центрі столиці Радау знаходився замок, короля Фалана Нурена Наклана, який був на половину гномом на половину дварфом, який володів легендарним артефактом гномів, і дварфів списомолотом, на яку нанесено тридцять рун підсилення, двадцять магічних рун, й п’ятьма наймогутнішими заклинаннями.
У тронному залі стояв трикутний стіл, за яким сиділо дванадцять старійшин, шість дварфів, і шість гномів й сам король Нурен.
Біля одного з старійшин, лежало три сувої один з яких старійшина, почав читати, на двох інших сувоях, стояли дві різні печатки.
Сам тронний зал був неймовірних розмірів, посередині якого розгорнутий килим, довжина якого перевищувало двадцять метрів, а ширина тридцять в кінці килима, стояв розкішний золотий трон, інкрустований з верху різними дорогоцінними каміннями, які переливались в кольорах, утворюючи над головою сидячого, мерехтіння кольорів, які завдяки магічному білому каменю на вершині, підсилювали власника королівства.
Тронний зал освітлювали, величезні незліченна кількість люстр, з магічного каменю, входом у тронний зал слугували величезні двері, десять на п’ять метрів, на яких вирізнено бій між людьми й дварфами.
— Кхкх. Так ось кордон великого темного лісу, почали захищати орки й вони вимагають плату, за перетинання кордону, й добування корисних копалин.
Заговорив старійшина дварф, відставивши сувій в сторону.
Ріст дварфів, метр сорок метр сорок п’ять, ріст гномів метр тридцять, метр тридцять сім. Дварфи з гномами майже нічим не відрізнялись, ось тільки гноми любили створювати різні механізми, а дварфи любили створювати зброю, з нанесеними на зброю рунами. У гномів як у дварфів була довга борода, у дварфів переважно чорні й сірі бороди, у гномів білі й світлих кольорів, які виростали по плечі, жінки дварфів вирізнялись тим що, у вони теж мали бороди, а жінки гноми не мали.
Усі старійшини у тронному залі, були у білих мантіях, що більше нагадували плащі, з прикритими капюшонами, що хіба бороди було видно, на спинах старійшин були накидки з гербами королівства, на задньому фоні крило фенікса, на передньому перехрещений молот й бойова сокира, молот і сокира символізували союз гномів й дварфів, крило фенікса символізував, волю за яку гноми й дварфи боряться проти людей, які хочуть зробити рабами, їх заради їхніх знань зброї й скарбів.
— Що вони хочуть?
Заговорив старійшина гномів, з світло сірою бородою.
Старійшина розвернув сувій, й продовжив читати.
— Тисяча списів, три сотні бойових молотів, й двадцять бойових сокир....
— Прокляті орки...
Перебив дварф, ударивши по столі кулаком.
— Що ви скажете?
Звернувся дварф старійшин, до короля Фалана.
Фалан король гномів, який уже править цим королівством, більше вісімдесяти років, його тіло прикривали позолоченні жовті обладунки, у правій руці Фалан тримав молот, за спиною у Фалана біла мантія, з гербом королівства, на голові виблискувала золота корона, з найдорогоціннішими каміннями дварфів й гномів, біле волосся біла борода, серйозний погляд, його зріст перевищував метр п’ятдесят.
Фалан повільно відхилився, на спинку дерев’яного крісла, яка тихо заскрипіла, від ваги обладунків й Фалана.
Фалан закрив очі, поглибившись у роздуми.
— Хм Скажи що ми погодимся, якщо вони стануть нашими союзниками, за це ми додатково спорядимо їх обладунками, при першому поклику щоб вони прибували.
Заговорив Фалан розплющив очі.
— Ми й самі справимось, наших сил вистачить для оборони.
Закричав обурено старійшина, гримнувши кулаками по столу, проявивши не повагу до короля.
При смерті короля, якій не залишив нащадків, країною по праву правлять старійшини, або якщо нащадок короля не досяг певного віку, й не набрався мудрості, тоді правлять старійшини.
Усі старійшини замовкли, дивлячись на реакцію короля.
Фалан спокійно відреагував.
— Ти подумай чисельність армії орків, перевищує мільйон, й з кожним днем їхня чисельність росте, наша армія гномів й дварфів перевищує двісті тисяч, хіба ти не думаєш що мати таких союзників не погано а?
Старійшина замовк задумавшись.
— Ви праві але буде важко домовитись, з чотирма кланами навіть якщо й вийде, я щось не довіряю оркам....
Заговорив старійшина, й поглибився у роздуми.
— Продовжуй!
Старійшина відклав сувій в сторону, й узяв другий сувій, зірвавши печатку з гербом, старійшина почав читати, і за декілька хвилин.
— Хм? У нас погані новини, згідно підрахункам у нас залишилось копалин, максиму на двадцять п’ять, тридцять років.
Старійшини почали передавати сувій Фалану, й він сам почав читати.
— А це вже погана новина, значить нам потрібно заключити союз, з орками заради руд, і їхня сила не завадить при перевезені.
Тронний зал поглинули крики старійшин, й обговорень після довгих роздумів, і спорів всі погодились, що союз з орками стане вигідним для королівства.
Старійшина узяв третій сувій, з сірою печаткою зірвавши печатку, старійшина розгорнув сувій й почав читати.
— Хм У країні тар назріває бунт! Й можливо утвориться нова країна також... Не може цього бути!!! На нас йде армія людей, чисельністю тридцять тисяч, і прибуде сьогодні?
Старійшини швидко передали у руки короля сувій, король швидко прочитав й стиснув сувій.
— Дідько!
Двері тронного залу відчинились, й в тронний зал забіг гном воїн, з списом в залізних обладунках, задихавшись гном упав на коліна.
— ЯК ТИ СМІЄШ, ПЕРЕРИВАТИ НАС!
Виразив незадоволення дварф старійшина, король підняв руку й старійшина замовк.
Вставши із за столу, король узяв списомолот, й підійшов до гнома стоячого на колінах.
— Що сталось?
Заговорив спокійним голосом король, глянувши на воїна.
Гном повільно піднявся, й прихилив коліно.
— Кхкх На нас напали люди!!!
Закашлявшись заговорив гном.
— Ми встановили скорпіонів, і п’ятсот стріли так що протримаємся!
Гном воїн при підняв голову.
— Так але ваш старший син, Ґербо повів триста гномів в атаку, проти людей ми не змогли його зупинити!!! Він сказав що справиться, з купкою людей але пізніше, два воїни повідомили нам, що до нас йде ціла армія.
Затремтівши говорив гном воїн.
Король стиснув, у руці списомолот.
— Нестримний ідіот, та він загине!!!
Зі злості король ударив молотом, по тронному залу, тронний зал затремтів гном воїн упав на килим, ударившись головою.
— Приготуйте пегаса, за п’ять хвилин він має бути, біля кола переносу.
— Слухаємось!!!
Почулись голоси за дверима тронного залу, швидко за дверима почав хтось бігти, кроки віддалялись з кожною секундою.
Закинувши списомолот на плече, король гномів направився до виходу.
Йшовши до виходу, в голові Фалана закрутились спогади.
Скільки вже часу минуло? Сто двадцять, чи сто двадцять один рік тому!
Я жив на землі поглиненій хаосом й темрявою, тоді пройшло сім чи вісім років, після прокинення, найбільшого вулкану на землі.
Більшість людей загнула від холоду, й від голоду, вижили хіба люди, які стали канібалами й ті кому хоч якось, удавалось прожити на консервах й на полюванні, хоч і без сонця тварини були малих розмірів, а вовки збільшивши свою чисельність полювали, на людей.
Хм через що я тоді загинув? А точно через невеликого оленя якого уполював, йшов хащами з тушею, й потрапив на поселення канібалів, перші два дні я жив з відрубаними ногами, а далі з відрубаними руками, єдине що я хотів тоді це смерті!
Ех хватить самим, з собою розмовляти.
Король вийшов на передне подвір’я замку, на якому був дерев’яний колодязь, й два невеликі склади, й стіни замку. За які потрапляв хіба тільки дим завдяки вітру, від кузень і ковальнь зброї.
Збоку посеред подвір’я знаходилось, коло переносу яке переношувало, до стіни біля кордону, звідки не далеко до мосту.
Вмить біля стіни показався гном воїн, з списом в залізній броні, ведучий запряженого пегаса, тримаючи його за упряж.
Пегас білий, кінь з великими білими крилами.
Відвівши коня в центр кола переносу, гном дочекався короля який узяв пегаса, за упряж біля голови.
— Активуй переніс до стіни!
Гном почав, читати слова активації.
Коло переносу охопив білий стовп світла, руни на колі почали світись синім кольором, за мить гном і король зникли опинившись біля кордону.
Король й гном опинились між двох стін, на яких стояли заготовленні скорпіони, й п’ятисот стріли.
Побачивши короля до нього поспішив дварф генерал, в залізних обладунки з сокирою й арбалетом за спиною, чорна борода й залізний шолом, який частково прикривав, його лице.
Генерал підійшовши до короля, генерал прихилив праве корольом коліно.
— Де він!
Викрикнув в гніві король, дивлячись на дварфа генерала.
— Вирушив уперед годину тому...
— І?
— Відтоді, від нього нічого не чути...
Дварф генерал схилив голову.
Король стиснув списомолот, й хотів в печатати генерала в землю, але передумав.
— Люди наступають!!!
Почали кричати гноми на стінах.
— Ні ні, цього не може бути, от ідіот, ідіот.
Короля заполонив гнів, швидко за стрибнувши на пегаса, король в злетів у небо з неймовірною швидкістю, не зважаючи на опір повітря.
— Бери командування на себе!!
Викрикнув король генералу.
Генерал піднявся, й почав бігти до стіни кричачи.
— Закрити ворота!!! Цілитесь відкривайте вогонь на ураження, по команді!!!
Король в злетів у небо, й глянув у низ, землю прикрив туман, лише грохот обладунків людей, й збруї коней розносились навколо.
Направивши списомолот на туман, король закричав.
— Древне заклинання, сьомого рангу активація, гнів бога вогню.
Небо вкрило червоне світло, й з неба почали падати вогняні кулі, й бити по площі.
Кулі падали в туман, й охоплювали полум’ям коней, й їхніх вершників, які продовжували наступ.
Охоплені полум’ям вершники, й коні кричали в агонії, й падали за вісім секунд падали, ще живі в агонії кричачи.
Вершники продовжували рухатись вперед, по тілах колишніх друзів, братів чи батьків, перетворюючи їхні тіла на купу перемішаного з кіньми кривавого фаршу.
Голови палих воїнів проломлювали копита коней, у декого очі аж видувало з голів. З животів випирали нутрощі, в когось нутрощі виривались через роти.
Поле бою заповнив запах, горілої плоті й ріки крові.
Позаду вершників кричав генерал.
— Не відступати кожного хто відступить, я особисто уб’ю й згодую тіла вовкам.
— Не відступати!!! Приготувати катапульти!!!
Генерал гномів й дварфів, дивився на все це й усміхнувся, відчуваючи запах крові ворога.
— Скорпіон приготувались, цільтесь.
Скорпіон величезні арбалети, які перезаряджались трьома гномами і двома дварфами, стріли нагадували скоріш за все стовбури дерев, а не стріли.
— Цільтесь Вогонь.
Піднявши руку, дав команду генерал.
Величезні стріли влетіли в туман, пробиваючи наскрізь коней й вершників, стріли які влітали у голови вершника, не лишали й мокрого місця від голови, безголові тіла падали на землю. Й коні продовжували, бігти по тілам людей.
Коні які набігали на стріли перечіплялись, й летіли в повітрі з обертами, збиваючи інших коней, передавлюючи вершників.
Поле заповнили крики людей, й ще живих вершників, випускаючи дух.
— Цільтесь вогонь!!!
В бік стіни полетіли гігантські брили, збиваючи гномів на верху пробиваючи стіну, шматки стіни влітали в гномів й дварфів, які були на землі.
За декілька хвилин бою, сторони понесли чи малі втрати.
Ще одна брила вилетіла з туману, й перелетіла за стіну.
— П’ятисот стріли цільтесь!!!
Король гномів, знову активував заклинання й направив списомолот, в сторону звідки вилетіли брили.
Брили почали бомбардувати катапульти, й людей біля них.
— Заміна!!! Води, води швидко і збийте ту пташку!!!
В туманні кричав, генерал людей.
Люди швидко погасили катапульти.
Король направив списомолот на людей, й активував знову заклинання тепер б’ючи знову по площі.
В туж мить п’ятисот стріли відкрили вогонь, десятки тисяч стріл в злетіли в небо.
— Щити!!!
Стріли в впереміш, з вогняними кулями вкрили поле бою, ранячи убиваючи людей.
У туж мить, з туману вилетів зелений туман, туман налетів на стіну гноми й дварфи, які попали в цей туман заклякли, й попадали замертво.
Я дивився на поле бою, в раз на стіну налетів туман, й гноми пали замертво.
Внизу з туману почувся, божевільний сміх, й з туману на мене вилетів зелений туман.
— Гадство!
Схопивши пегаса за упряж, я почав увертатись.
Ех застарий я вже, для цього.
Стиснувши списомолот, король замахнувся й кинув списомолот, в місце звідки виходив зелений туман.
Молот крутячись улетів у землю, й з грохотом в печатав людського мага, в землю ударна хвиля збила з ніг людських воїнів.
В печатавшись списомолот в землю, почав підніматись й полетів до рук короля, розносячись вітром краплі крові.
— Ааааа.
Поле бою заполоняли крики, ще живих людей.
— Відкрити ворота, воїни готуйтесь.
Дерев’яні шість на десять метрів ворота, почали підніматись у гору на декілька метрів, щоб воїни могли пройти.
— В Атаку.
З важкістю гномам й дварфам, удалось відтіснити піхоту людей, яка почала втікати кидаючи зброю.
Король активував заклинання, в слід втікаючій людській піхоті.
Глава 2 ч 3
Уже кілька днів я блукаю, над територією країни Трьох Драконів. У пошуку перстня гніву бога війни, який він втратив у бою між богами і драконами, з іншої зірки три тисячоліття тому, в бою між чорним драконом який забрав і його життя.
— Я й досі не можу уявити, наскільки сильний був цей дракон, і куди він дівся? Після бою.
Заговорив послушник Ароар, пролітаючи над безкрайніми засніженими лісами недалеко від гігантського водоспаду, використовуючи заклинання політ.
Ароар послушник дванадцяти темних старійшин, й можливо з часом замінить одного з старійшин.
В Ароара чорне волосся червоні очі одягнений в чорну мантію, на шиї Ароара звисає позолочений зачарований амулет знань.
Амулет знань, це коло в центрі якого чотирирука фігурка, в кожній руці якої розкрита срібного кольору книги, зверху кола приєднаний срібний ланцюжком. Амулет огортало слабке блідо жовте світло.
На правій руці перстень скритності. Перстень срібного кольору з написаними рунами зовні, які поглинали енергію простору, й дрібно написаним заклинанням в середині, зверху перстня інкрустований червоний камінь, який нагадував рубін.
Сам Ароар з темної сторони супутника Аватовату, цієї планети названий на честь ельфа, який зміг стати богом ще з не за пам’ятних часів, коли ельфи й люди жили у мирі, й боролись пліч опліч від орд монстрів, й наполовину людей які боролись за власне виживання.
— Ааааа і як я маю знайти цей перстень? Може його знайшла якась істота, раз мене послали на пошуки цього перстня.....
Раз так то чого тоді, старійшини не уточнили де знаходиться перстень?
— Хм а це що...
Сказав Ароар відчувши слабкий запах крові, Ароар направився в сторону звідки доносився запах крові.
Через декілька хвилин між деревами Ароар побачив вхід до якогось тунелю, чи то вхід до якоїсь печери. Ароар зрозуміти не міг.
Біля входу лежало декілька десятків тіл гоблінів, й спів десятка туш тварин цих країв, повсюди були сліди якоїсь істоти, по слідам видно що імовірно великої істоти.
— Хм....
Може постежити за цим місцем? Все це дивно, й якесь дивне відчуття оточує мене.
За мить Ароар побачив, як з печери виходить дивна істота.
Хм Стоп щось знайоме... не може бути це, це вурдолак як? Їх же винищили останнього вурдолака, вбили що найменш три сотні років тому....
Ароар почав згадувати уроки монстрології, але й це не помогло.
Після смерті останнього вурдолака, інформація про вурдолак була стерта, як і згадки про них по причині що всі подумали, що більше вурдолак не появляться.
Чим довше я стежив за цією істотею, тим більше дивувався чомусь, він носив у якихось склянках кров в тунель. Туші тварин й тіла гоблінів, він складував біля входу на купи.
Через декілька годин з тунелю, доносилися потужні сплески темної енергії, які доносились десь з глибин цього тунелю, який імовірно тягнеться в глиб під землю.
Ще день два постежу й напишу звіт старійшинам імовірно що, там більше тих істот, й хтось з них знайшов перстень. Ще що, доведеться відновлювати дані про вурдолак.
Пройшов день
На ранок з тунелю долинались слабкі удари, й тихі кроки.
Небо затяглось чорними хмарами, й хвойний ліс поглинула темрява.
За декілька хвилин
— Так це ж.... Нежить??
За нежиттю по заду йшов вурдолак, виносячи кам’яний ящик з склянками крові.
На нежиті була одягнена біла мантія, мага у руці нежить тримала, дивний темно зелений посох, з білою кулею на вершині.
На ногах у нежиті виднілись з під мантії, коричневе шкіряне взуття, на голові корона з трьома дорогоцінними каміннями різних кольорів, синій зелений й по середині червоний.
Хм то він контролює вурдолак, некромант чи що?
З тунелю почала долинатись, жага вбивства.
Що ж це? Ще один некромант?
Тяжкі кроки долинались з тунелю, що найменш двох істот.
За декілька хвинлин.
Він ще кам’яного монстра контролює, ясно значить кам’яний монстр зробив сховок для нього, скоріш за все це від нього долиналась ця жага, і імовірно там ще є два три кам’яні монстри.
Но але як він їх, все таки контролює убив чи що? Але що за нежить здатна перемогти, вурдолака з його швидкістю. Й кам’яних монстрів які здатні, в печерах спричиняти обвали, які здатні легко знищити нежить, чи нежить магів.
Кам’яний монстр вийшов, й простягнув руку надавши їй форму, кам’яної труби з якої посипались кристали енергії.
Або ще як їх називають кристали мани, утворивши купу кристалів енергії біля ніг нежиті, кам’яний монстр вернувся у тунель.
Я відчуваю сильну енергію, й велику кількість енергії, від цих кристалів.
Значить він хоче провести, якійсь ритуал гляним
З купкою нежиті і кам’яних монстрів, я справлюсь а ось з вурдолаком буде морока, скоріш за все він хоче призвати нежить.
Подумав Ароар.
Чого я переживаю, завдяки перстню скритності я легко їх переможу! Перстень ж приховує присутність й запах.
Ароар стояв за тридцять метрів, на гілці одягнувши перстень скритності.
Скелет випустив посох, але посох не упав на сніг а затремтів, й з нього в сторону Скелета висунувся сувій, посох на мить вкрився слизом.
— Е???
Чуть не викрикнувши сказав Ароар.
Слиз стоп, але їх не можливо контролювати, здебільшого слизі нападають на оточуючих, так як він її контролює? До того ж як він змінив форму, цієї слизі чи краще сказати слайму....
Якби хтось зараз міг бачити лице Ароара, то на його обличчі він зараз міг побачити, не зрозумілість цієї картини.
Скелет узяв сувій й розгорнув його, дивлячись на сувій Скелет почав читати, якесь заклинання.
— Я призиваю мага огню з іншого світу, який межує з цим чи іншими світами, в різних часах чи просторах.
Скелет завмер на місті, голова схилилась у низ.
М? Що у нього не вийшло?
Перед Скелетом на снігу засвітилось коло, з шести кутником у центрі, в якому менше коло.
— Також я призиваю Алхіміка, і вченого з іншого світу, зі світу наповнених хаосом, їхніх діянь.
Він що таку нежить призиває, чи що?
Через десять секунд появились ще два кола, і щось ніби з землі почало відштовхувати тіла істот.
Червона мантія мага, з візерунком на спині, меч який обвиває два язики полум’я.
Довжина мантії по коліна, лице прикрите капюшоном.
Від істоти долинався жіночий безумний сміх.
Біля її ніг почало повставати темна форма, яка прийняла вигляд пса, похожого на німецьку вівчарку, з розміром по коліна, але морда відрізнялась на половину менша від німецької вівчарки, на шиї червоний ошийник.
Скинувши плащ вона показала своє лице, волосся довге настільки що ховалось у мантії темно синього відтінку, погляд вбивці очі блідо жовті красива усмішка й красиве лице, але погляд викривав її сутність.
— Я Варла клянусь служити вам, доти доки моє тіло не стане пилом розвіяним вітром. – Прихиливши коліно за говорила вона.
Що за він, він, призвав людину? Якого чорта? Хіба він не некромант? Подумки кричав Ароар від здивування.
Біля неї з кіл появились, ще двоє людей.
Білий чистий одяг й білі чисті одноразові рукавиці, на руках коротка стрижка чорне волосся, темно зелені очі віком 35-40років.
— Хах Дякую що врятували, я Тамонд клянусь служити, вам володарю.
Глянувши на Варлу Тамонд, теж прихилив коліно.
Оглядаючись навколо, задумливо заговорив третій.
— Ці кола це ж алхімія?
— Дурню це магія! – Розсміявшись відповіла Варла.
Волосся по плечі чорного кольору, сірі очі одяг приховувала чорна накидка, віком 25-30років, на щоці видно зашиту криваву рану, на ногах шкіряні чорні чоботи.
— Я Берен клянусь служити вам. – Глянувши на інших, Берен повторив за ними їхні слова.
— Хм і нащо це?.... Підніміться і станьте по заду мене. – Сказав Скелет.
Вурдолак почав виливати кров, перед Скелетом. Дивлячись на вурдолака Скелет простягнув ліву руку, у перед і у руці появилась розгорнута по середині книга.
Кров засвітившись червоним кольором, піднялась у повітря і почала утворювати десятки а й то й сотні, червоних кіл кола були повсюди, між деревами на деревах й по сторонам стовбурів дерев.
Ароар помітивши це, почав відстрибувати по гілкам назад, з кіл почала вириватись жива демонічна енергія, й нападати одна на одну, поглинаючи іншу слабшу енергію.
—Стоп масовий призив?
Сказав тихо Ароар, згадуючи що він колись читав.
Стоп але на це серед нежиті здатна лише Древня нежить, так він древня нежить?
Повсюди енергія переливалась, чорна й червона демонічна енергія боролись одна з одною освітлюючи темний ліс в червоний, й білі кольори.
Які утворювались коли чорна й червона енергія, стикались б’ючи одну, одну.
Коли енергії були рівні по силі, й били одна одну від удару двоє гинули, тоді утворювалась біла світла енергія яка починала приймати форму світлої істоти.
Глянувши на Скелета Ароар побачив, коли енергія боролась навколо Скелета він продовжував читати нове заклинання.
Перед нежиттю появились величезні кам’яні двері, тридцять на п’ятнадцять метра, двері вкриті шаром льоду який не дає їм відчинитись, але на льоді появились тріщини, й двері з грохотом повільно відчинились.
У відчинених дверей було видно темряву, й виходив морозний холод який перевершував холод, країни Трьох Драконів.
З дверей ніби удалі доносилось шипіння, яке лунало десь у далі в середині за дверима, й що секунди шипіння ставало гучнішим й гучнішим, за хвилину з дверей виповзла величезна зміїна голова.
Скелет повільно торкнувся, кістлявою рукою голови змія, і можна було побачити як з кристалів витікає енергія, світло кристалів гасло й вони починали темніти.
В мить змія зникла, й з воріт вилетіла химера, три метри за ввишки сім за вдовжки, не враховуючи хвоста, на вигляд як пегас, але тіло вкрите повністю коричневим пір’ям, яке більше нагадувало луску, три чорних ока, по бокам по одному й з переді одне.
Простір заповнила давлюча енергія, коліна Ароара затремтіли.
З кіл почали піднімати дивні істоти, з дивною зброєю.
Дідько потрібно було знищити його з початку, а тепер я один не справлюсь. Хто ж знав? Що на вигляд, простий скелет маг виявиться древньою нежиттю, з вмінням викликати істот.
Ароар розвернувся щоб почати відступ, як в одну мить дерева в радіусі сто метрів пали під чиєюсь вагою, деякі розлетілись з грохотом в інші дерева, й прямо перед Ароаром появилась гігантська чорна змія, голова п’ятнадцять метрів за ввишки направлена на Ароара.
Дідько він відчуває, тепло мого тіла? Чи може бачить?
Він що, такий швидкий?
--- Як ти смієш втікати, шшшшш володар приказав схопити тебе шшш.
В голові Ароара роздався голос, наповнений ненавистю.
Тіло ще більше затремтіло, але на лиці Ароара появилась усмішка.
Глянувши в небо Ароар побачив, що небо знову поглинули темні хмари.
Сонце показалось Іза хмар, засліпляючи на мить змія, голова змія опустилась униз.
Це мій шанс!
— Політ.
--- Уб’ю.
— Спіймай якщо зможеш.
Тіло Ароара почало швидко підніматись в небо, змія почала підніматись вслід за Ароаром відкривши пащу, на великій швидкості не видячи цілі.
Ніхто з двох не помітив, як між поваленими деревами, біжать дві тіні.
— Хех Ворота відчиніться
В повітрі появились двері, які повільно почали відчинятись.
Ще трохи і я вирвусь звідси! Радісна думка мелькнула в голові, відганяючи на мить страх й відчай.
У туж мить, від голови змії, відскочила величезна тінь.
Хм Це? – Глянувши униз Ароар, не міг стримати свого здивування.
Гігантською тінню виявились Паладин Смерті і вурдолак, на спині паладина летючі у вверх.
— Де він? – Закричав вурдолак.
— Шшшшш шшшшш шшшш.
Все одно не дістане, він ж мене не бачить....
Втуж мить вурдолак відскочив від паладина смерті, і за мить опинився над головою Ароара випустивши кігті, вурдолак наніс удар зі всієї сили і Ароар почав летіти у низ.
Паладин з грохотом упав на повалені дерева, дивлячись у гору паладин побачив на секунду падаючого Ароара, який втрати свою скритність лише на секунду.
Швидко піднявшись паладин схопився за рукоять меча, витягнув із-за спини ще один меч, стиснувши рукоять меча паладин глянув уперед, і побіг в місце за сто метрів де упав Ароар в сніг.
Не побачивши Ароара паладин рубанув вм’ятину, в снігу у вигляді руки з правої сторони тіла, за секунду з руки й плеча хлинула кров, перефарбовуючи сніг в червоний колір, водночас тіло повільно ставало видиме, для людських очей окрім руки.
Паладин Смерті вернув меч за спину, підняв відрубану руку намацавши перстень паладин різко вирвав його, що чуть палець повністю не відірвав, рука стала видимою й можна було побачити, як палець звисає під долоню тримаючись лише на одній шкірі, вкриваючись повільно кров’ю.
Паладин глянув на Ароара, й побачив як в нього формується нова рука, кістки руки вже від росли з плеча, й на них почала формуватися плоть.
Чи то від удару чи через втрату кінцівки, Ароар лежав без тями.
Паладин глянув назад й побачив, гігантську змію а на її тілі стояв Данквар, двоє про щось сперечались.
— Шшшш шшшш.
— А я тобі кажу у нас, не було вибору, інакше ти його проґавив.
—Шшшш шшшш.
— Та пішов ти!
— Шшшшшш Шшшшшш шшшшш.
— Погрожуєш сук...
— Ану двоє заткніться!!!
Викрикнув з повітря Ансгер летячи, сточи на химері.
Химера приземлилась, слиз який був посохом швидко трансформувався, в прозорі ніби скло сходи. Ансгер повільно сходив а Гігантська змія, дивилась на Ароара.
— Шшшшш шшшш.
— Кажеш у нього висока регенерація? Хм цікаво.... Добре регенерація стане його каторгою.
— Шшшш?
— Побачиш.
Слизь перетворився назад в посох, Ансгер повільно підняв руку і направив на гігантську змію.
Змія швидко поповзла до Ансгера, зменшившись у розмірах до тридцяти сантиметрів, зстрибнула у рукав мантії Ансгера, й підповзала до голови обвиваючись навколо шиї.
— Паладине відрубай йому руки й ноги. – Сказав спокійним голосом Ансгер, дивлячись на Ароара.
Паладин потягнув руку за мечем, доля секунди й Ароар залишився без обох ніг вище колін, бризки крові розлетілись навколо перефарбовуючи сніг, в червоний колір ще два удари і Ароар лишився без рук.
Змія повільно висунула голову із за мантії Ансгера, й почала висовувати свій роздвоєний зміїний язик.
— Шшшш шшшш шшшш.
— Хм вони сильні?
— Змія помахала головою.
Паладин Смерті простягнув долоню, на якій був перстень скритності.
— Завдяки цьому предмету ми його не бачили, й не відчували.
— Хм ясно цікаво.
Ансгер простягнув руку й узяв перстень, вкритий загустілою кров’ю Ароара.
— Цікаво....
Ансгер надів перстень на палиць, і розчинився в повітрі так ніби його тут і не було, разом зі змією.
— Простежте за ним до мого повернення. – Заговорив спокійно Ансгер до присутніх.
— Показуй дорогу.
Десь не десь почали пролітати сніжинки, які стали переростати в заметіль яка прикрила, сліди битви.
Глава 2 ч 4
Де я? Чому я не відчуваю рук? І ніг?
Прийшовши до тями, задав ці питання сам собі Ароар, на мить але зразу все згадав.
По лицю стікали краплі води, розталих сніжинок, все тіло прикривав три сантиметровий шар снігу, навколо відчувалась присутність монстрів які заставляючих стигнути кров у жилах.
— М? Його руки і ноги майже відновились.
Почувся чийсь голос за декілька метрів.
— Стій я піду!
Єдине що я чув як сніг зарипів, хтось почав повільно спокійно йти, від нього виходила жаго вбивства.
Рипіння снігу луною віддавалось в голові, здавалось що воно йде вічність.
Істота зупинилась біля мене, й я відчув як він нахилися.
Вперше за довгий час я відчув, не страх смерті а страх болі! І ран які воно могло мені нанести, серце швидко забилось.
— Хах яка приємна мелодія, так ти отямився?
Істота захлопала в долоні відбиваючи ритм биття серця, відчувалось як монстр насолоджується ситуацією в якій я опинився.
Хлопки зупинились, у туж мить пекельний біль заполонив мене, я почав корчитись в агонії від пекельного болю.
Сніг с трясся й я побачив, морду вурдолака що дивився мені в очі.
— Що за погляд, наповнений презирством, як же він мені не подобається! - Заговорив вурдолак направивши випущений кіготь, на око Ароара.
Кіготь повільно почав проходити, під моє праве око пробиваю шкіру, сильний біль заполонив мою голову.
Від болі Ароар втратив свідомість, в ту секунду вурдолак виколупав око Ароара, кинув біля його ніг.
Час йшов вурдолак стояв над тілом Ароара, дивлячись у даль на схід, у ту сторону в яку направився Ансгер.
Трикутні вуха Данквара, почали рухатись.
— П'ять? Сім ні дев’ять!
Говорив вурдолак дивлячись у даль, за мить він побачив Ансгера, який зняв предмет з пальця, за ним з під снігу виповзли істоти цих країв, названі змії трьох.
Змії трьох класу Б2 Б3, і одна молода змія з срібною шкірою з золотими хвилями на спині, класу В.
Більшість змій трьох з присутніх, були класу Б2.
Біла луска з великими шипами біля голів, і одним великим на кінці хвоста, що дозволяло наносити колючі атаки.
Троє змій можна було віднести до класу, Б3 сірувата луска випирала по всьому тілу відділяючись одна від одної, на три міліметри, на два сантиметри в висоту і три в довжину, гострі як лезо бритви.
Всі змії трьох з присутніх, не перевищували метра в довжину, у всіх одна спільна риса блакитні як небо очі, які блистіли при найслабшому світлі як дорогоцінне каміння.
Вурдолак мовчки дивився на Ансгера.
Ансгер глянув в сторону тунелю, який виходив на поверхню, з якого йшов кам’яний монстр з залізною рудою.
Кам’яний монстр зупинився за декілька метрів від Ароара, й висипав руду на землю
Ансгер підійшов до руди й активував навик, змії трьох спостерігали на відстані десяти метрів, піднявшись на п’ятдесят сантиметрів свої голови.
Руда почала світитись блідо білим світлом, й перетворюватись на три грубі ланцюги, один з яких мав гаки з обох боків.
— Данкваре відрубай йому руки біля ліктів, і обмотай одним ланцюгом щоб захоплював рани по середині, далі відрубай ноги біля колін, і обмотай теж так щоб ланцюг захоплював рани, третій прикріпи до тих двох.
Данквар дивився на Ансгера, задумавшись на мить і глянув на свої ноги й руки.
— Так значить ви хочете...
— Ти вже здогадався? Ланцюги не стримають регенерації, але зроблять так щоб він не міг рухати, своїми кінцівками!
— А тепер кам’яний монстр ,одного разу ви повідомили мене, що натрапили на підземний лавовий потік, так ось закріпи його над лавовим потоком.....
— І на останок ти і ще декілька кам’яних монстрів, закрийте вихід з печери коли усі зайдуть, й прокопайте новий вихід менш примітний, поки що все.
— Хм напевно треба буде створити.......
Ансгер продовжив йти у роздумах до тунелю, вслід за ним почала йти й химера.
Вурдолак почав виконувати відданий йому приказ, поки кам’яний монстр стояв поруч, чикаючи коли йому пере дадуть Ароара
Пройшло декілька днів.
Відкинувшись на спинці крісла, за столом в червоній мантії мага, Ансгера поглинули роздуми.
Хм за останній час чисельність моїх підданих виросла, до вісімсот тридцяти якби деякі демони не ворогували, й не пережерли один одного в перші два дні, було набагато більше.
Хоча тепер демони сильніші, як вони кажуть вони стали архі демонами.
Так ось половині не потрібна їжа, а ось іншим ехх.
Ресурси лісу майже вичерпані тим більш після останніх подій, більшість істот повтікало на великі відстані, і не факт що вони повернуться. Полювання стало проблематичним, хоча може на деякий час.
Дідько що ж робити? Доведеться напасти на якесь з тих поселень, біля імперії!.....
Допустим ми розгромим їх, і заберем ресурси і людей..... Тоді знову повстане ця проблема.
Стоп а якщо зайнятись торгівлею? Хм якою? Спадає на думку лише такі ресурси як камінь залізо і тд, на це піде час, але може вийти, хоча я не впевнений в цьому.
Але як мені скелету десь торгувати? Смішно навіть подумати, на реакцію покупців, хрін з тим можна використати треті лиця для цього.
Так потрібно скласти план для початку, потрібно за получити вози й коней, а значить потрібно відправити когось.
Хм Данквар підходить на це завдання, з урахуванням його швидкості й регенерації, потрібно також придумати йому винагороду, в разі успішного виконання завдання.
Яка винагорода може бути вурдолаку?
Стоп якщо вірити йому він останній, з вурдолак......
Так звісно найкраща винагорода за виконання його завдання, відновлення раси вурдолак, але для цього потрібно вибрати жертву, він же може перетворювати на вурдолак завдяки своєму укусу?
Я взяв контроль над одним кажаном, який був у одному з поселень людей, в одному з складів.
Якщо вірити тим очам, то в поселені що найменш три сотні людей, хоча може я помиляюсь, їжі в одному з складів вистачить що найменш на рік, з урахуванням поповнення армії, то на три шість місяців.
А якщо напасти на декілька поселень у імперії, можна буде захопити більше їжі і ресурсів, які потім можна буде продати за чималі кошти, хоча і гроші захопити мож....
Так вирішено.
У той же момент я зв’язався, з Данкваром і приказав захоплювати вози каравани й вози торговців, які проходили по території країни Трьох Драконів, недалеко від поселень людей, друге завдання було перетворювати кожного зустрічного на вурдолака.
Слухаюсь. – Відповів Данквар.
Я повідомлятиму тебе про пересування караванів й торговці, і де вони зупинились.
Ясно тоді я вирушаю.
Так можеш йти.
Зв’язок розірвався, й водночас відчувалось як ходьба Данквара переростає у біг.
Хоча завдяки навику, я міг би призвати й створити вози... Але якщо хтось щось запідозрив, побачивши не знайомі лиця, чи вози які чимось би віділлялись. Досить думати про це.
Я узяв контроль над двома кажанами, й направив їх до дороги.
Щодо інших завдань...
Потрібно дати завдання Алхіміку, й тому вченому. Тому я почав зв’язуватись, з ними.
Зайдіть до мене в майстерню! Приказав я зв’язавшись з ними.
Після мого приказу двом, я відчув що вони розгублені, й їх заповнив страх не відомого.
Хм точно, я з ними перший раз так зв’язався, ну нічого най звикають.
Я піднявся із-за столу й оглянув майстерню, по обидва боки стояли чорні обладунки з одноручними мечами й шипами, на наплічниках й на руках, майстерню освітлювало слабке світло кристалів мани.
Інші місця такі як тунелі, шахти в яких видобувались корисні копалини. Величезні поверхи освітлював камінь сонця, при добуванні це звичайний камінь, але якщо стиснути його з певною силою, камінь починає імітувати світло сонця.
Ех доки вони дійдуть до майстерні, пройде час.
Повільним кроками я почав виходи з майстерні, прихопивши посох.
Вийшовши з майстерні я опинився, біля колись виходу з печери, який довелись приховати після бою з Ароаром.
Я поклав руку на створену кам’яну стіну, кам’яними монстрами.
Хех Звичка виглядати з печери.
Подумав я що мене розсмішило, й підняло настрій якій швидко зник через ефект нежиті, який поглинав емоції.
Ким я став, що мені начхати дивлячись на смерті людей, хоча дивитись кажаничими очима на смерті людей, і бути присутнім на місці може, різні речі.
Чи спокійно віддавати прикази які призведе до десятків, чи сотні смертей егоїстично, ні якщо подумати і в минулому житті, мені було байдуже до смертей людей, ось тільки на тварин мені було шкода...
Можна сказати, що в цьому світі я став собою тим ким був у минулому житті, я уже змирився зі своїм теперішнім обліком.
Мої роздуми перервали кроки двох людей, які очікували побачити мене в майстерні.
Двоє про щось розмовляли, й мені стало цікаво й я вирішив використати перстень полоненого, скривши себе я пішов їм на зустріч
Надівши предмет, я зрозумів одне, що я за був як їх звати.
Чорт. Сказав я сам собі.
— Як ти думаєш, що це було?
Хм хто це сказав, а точно алхімік... Як же його звати...
Учений пожав плечами, й пробурмотів.
— Як на мене це якась система зв’язку, пов’язана з нами.....
Зробивши паузу учений продовжив говорити.
— Наразі мене більше торбує, що він від нас хоче.
— Це так....
Двоє замовкли й продовжили йти в тишині, роздумуючи що від них хоче володар.
М? І це все, я думав вони більше про мене говоритимуть ну тоді.
Повільним кроком я йшов за їхніми спинами, за декілька секунд двоє зупинились біля дверей, не наважуючись увійти вони стояли біля дверей, Алхімік простягнув руку до ручки дверей але забрав назад руку.
Вони довго будуть стояти тут?
Я вирішив зв’язатись з ними, щоб вони не зрозуміли що я за ними стежив.
Увійдіть.
Алхімік затремтів від страху.
— Він що нас бачить. – Пошепки за питався Алхімік Ученого.
— Не знаю... Може тут є якась система стеження.....
Відповів пошепки стисло Учений, дивлячись на кам’яні стіни навколо.
Алхімік провернув ручку, й двоє почали входити швидко проскочивши за ними.
Я направився до столу швидкими кроками, я швидко дістався до столу й сів, поки двоє огляду вались навколо біля дверей, я зняв перстень скритності.
— Як?
Вигукнув Учений побачивши Ансгера, втому місці де секунду тому його ніби й небуло.
— Кхм Ближче до справи ти...
Чорт як їх звати? Згадуй кістлява башка....
Ансгер замовк, Ансгер непорушно продовжував сидіти не виражаючи емоцій, хоч наразі в голові у нього був вибух емоцій.
Пауза продовжувалась ситуація, напружувалась Тамонд й Берен зглитнули від нервового напруження, очікуючи чогось жахливого.
Згадуй згадуй.... Так т-Тамонд і здається Берн, точно Берен.
— Тамонд у своєму світі ти створив вірус який знищив твій світ, і який швидко мутував.
Тамонд закляк на місці, зблідле лице не виражало емоцій.
Зробивши паузу, Ансгер продовжив говорити.
— Від тебе я хочу щоб ти створив контрольований вірус, який впливав на істот певних рас, інструкції получиш пізніше, поки що подумай які обладнання потрібні тобі, і зайдеш до мене, коли я зв’яжусь з тобою поки що все, можеш йти.
Тамонд розвернувся, й направився до виходу
— Тепер ти Берн, завдяки алхімії ти можеш створити порох?
— Т-так звісно
— Значить ти можеш створити зброю?
Берен махнув головою, дивлячись на Ансгера
— Так ти зрозумів своє завдання, створи мені зброю.
— Е Але мені потрібні ресурси, руди тощо.
— Думаю ти вже знайомий з кам’яними монстрами, так що в разі потреби тих чи інших ресурсів, звертайся до них можеш йти.
Берен розвернувся й вийшов, бурмотячи собі щось під ніс.
Роздавши команди я підключився до одного з кажанів, який направлявся на схід.
Кажан летів над засніженою дорогою, по бокам дороги високі дерева, подібні на хвойні, ні слідів нічого з повітря не видно, все навкруги вкрите снігом.
Глава 2 ч 5
Недалеко від засніженої дороги зупинився караван, з вісьмома заповненими возами від ткані і одягу, до скляних виробів з країни наполовину людей, яка межувала з країною трьох Драконів, увесь цей караван належав Ґолтону Кобу торговцю, який особисто брав участь у цій подорожі.
Вози прикриті грубо зшитою, сірою тканиною.
У каравані було усього двадцять людей, разом зі супроводом найнятими найманцями для супроводу в цій подорожі, разом сорок дев’ять людей.
Караван зупинився у формі пів кола, в центрі якого було розкладено багаття, три великі вози призначені для відпочинку, в одному з яких майже цілий час знаходився і сам Ґолтун.
В одному з возів
— Так ходи до мене, люба мм.
Говорив в сні Мортх
— Просипайтесь ваша зміна!
Сказав Річард заходячи у віз.
Підкрутивши лампу, світло освітило його шкіряну чорну броню, з білою накидкою з капюшоном на спині, чорне волосся й чорна коротка борода, на поясів у нього звисає меч, з кинджалом з правої сторони, й з лівої невелика біла фляга.
Дванадцять людей почало підніматись, всі у однакові броні, яка зберігала тепло й дозволяла витримати сурову погоду, країни трьох драконів.
— Не бійся.....
Річард направив лампу на темну сторону возу, й побачив Мортха накритого чорною ковдрою, біле волосся віком двадцять років.
— Знову ти! Тебе й армії схрестивши мечі не розбудить. – Заговорив Річард витягаючи Флягу з поясу.
Сам напросився.
Підходячи з флягою подумав Річард, й почав відкривати флягу, від курка якої пішов легкий пар.
Фляга зберігала певну температуру залитої води, чи будь якої іншої рідини на тривалий час.
Направивши флягу біля ніг Мортха, Річард вилив воду.
— Навіть це його не розбудило. – Засміявшись сказав Річард.
Ставши біля плеч Річард копнув, Мортха в плече.
— Е Вставай друг, твоя черга. – Крикнув Річард.
Позаду Річарда зібрались люди, які бачили як він облив Мортха, й з цікавістю спостерігали за ситуацією, на деякий час забувши про втому.
— Ем а добре стоп що за!?
— Щось сталось?
Мортх побачив лампу й швидко згорнув ковдру, й почав вибігати з возу з ковдрою в руках.
— Що сталось? – З насмішкою закричав, в спину Річард.
— Та так нічого! – Вистрибнувши з возу, відповів Мортх.
Віз заповнив сміх інших найманців.
Річард підійшов до краю возу, й узяв складану ковдру зі соєю сумкою, щоб підложити під голову.
Потрібно відпочити перед зміною, голова від томи зовсім не варить і від постійного напруження, дивлячись в темряву очі тепер болять.
Подумав Річард кинувши сумку на вільне місце, Річард поклав меч й кинджал біля сумки, щоб в разі чого не шукати в темряві.
Один з найманців піднявся, і підійшов до лампи.
— Я по гашу. – Сказав він тихо, піднімаючи скло лампи, він подув й палаючий вогник по гас в лампі, й темрява поглинула все навколо.
Очі найманця засвітились зеленим кольором, завдяки нульовій магії він міг бачити в темряві, й спокійно пішов до свого місця.
Річард дивився з зайвістю на нього, бо така магія йому пригодилась.
А може через те що він не міг використовувати магію, хоч і в його сім’ї вссі володіли магію, й були світлими магами, воїнами магами хоч його дід був некромантом. А Річард навіть найпростішу магію використовувати не міг, тому він став мечником, й відкрив декілька навиків.
— Потім сам за палиш. – Буркнув не вдоволено Річард.
— Вехх Добре. – Відповів позіхнувши найманець.
Віз поглинула тиша.
Й Річард почав повільно засипати, згадуючи родичів які його висміювали через не схильність до магії.
Пройшов час Річард відкрив очі, й по його шкірі пробігли мурашки щось неприємне, він почав відчувати.
Що за? Я нічого не бачу дідьку!
— Віларде ти не спиш. – Звернувся Річард до найманця, який бачить в темряві.
В відповідь він почув, лише тихе булькання.
Погані справи.
Річард по тягнувся за мечом, й відчув різкий удар об голову, й перед очима все поплило, в темряві мелькнув чиїсь силует.
Отямився я від холоду, й дивного відчуття яке поглинуло мене, по тілу бігали мурашки, не від холоду а від страху.
Я лежав по коліна в снігу, руки були зв’язані за спиною, я повільно почав підніматись й побачив перед собою.
— Мортх? Що відбувається чому мої руки зв’язані?
За говорив зі здивуванням Річард оглядаючись навколо, від не розуміння що відбувається, й де він знаходиться.
Навколо високі дерева, у далі виднівся між деревами один з возів, навколо кущі з колючками.
Що сталось? Та що в біса відбувається?
Багато слідів вело сюди, біля Річарда стояло в снігу ще троє людей, з його зміни.
— Мортх як це розуміти?
У голові Річарда роїлись думки, що Мортх продав інформацію про пересування розбійникам, і на них ось, ось чикає смерть.
— Ехх а не можна було акуратніше, я ледве встиг ти не вперше друзям горлянку перерізаєш?
Заговорив хтось між деревами насміхаючись, ховаючись за деревами.
Мортх пожав плечами.
— Друг? Точніше сказати знайомий! Ви що встигли? І де він?
— Зараз прийде.
— А можна я їх перетворю?
— Добре спробуй, але відповідатимеш сам перед володарем, якщо вони в чомусь проверняться.
Білий кажан що висів на гілці дерева біля Мортха, в злетів у небо.
— Ясно, я не проти. – Відповів Мортх затріскотівши кісками шиї, хитаючи головою зі сторони в сторону.
Що відбувається про що вони говорили, і який у біса Володар? Глава їхньої банди? Чи може глава злочинної організації?
Річард думав стежачи за кожним рухом Мортха, на лиці якого з’явилась зла усмішка.
Лице й руки Мортха почали вкривати білі волосинки, які переростали в шерсть.
Не може бути монстр!
Річард швидко піднявся на ноги, й зі всієї сили вдарив Мортха плечем в живіт, збиваючи його з ніг.
— Швидко по бігли!!! Поки є шанс.
Зірвавшись з місця закричав Річард, троє з його компанії не гаючи ні секунди, зірвались з місця, й побігли за Річардом.
Як у мить перед Річардом появився Данквар, й ударив Річарда в груди збиваючи його з ніг, Річард почав кашляти, троє побігли в розсипну хто куди.
— Далеко вони не втечуть.
Сказав спокійним голосом Данквар, дивлячись за одним найманцем який втікаючи біг по снігу, й провалювався по коліна, по пояс але він продовжував підніматись, й бігти далі й далі хапаючи ротом повітря.
З першого погляду було зрозуміло, що вони налякані й на обличчях було видно страх.
Річард лежав біля ніг Данквара, не в силах підвестись.
Мортх піднявся прийнявши форму вурдолака, його тіло вкривало біле хутро, від якого виходило слабке жовте світло, голова схожа на вовчу ріст два метри.
Мортх випустив ікла, які вилізли з морди на два сантиметри, підійшовши до Річарда Мортх, вкусив його в плече.
Аааа пече як же пече.
Його ікла попали під плече.
Ааа що за? Чому мені так не повезло, навіщо я підписався на це, завдання сука.
Річард корчився на снігу від болю, тримаючись за плече.
Моє тіло охопив біль, ніби я ошпарився кип’ятком, я відчував як моє тіло міняється збільшується, моя свідомість потемніла.
За пів хвилини перед Данкваром стояв, новий два з половиною метри вордулак, чикаючи на команду.
Чого я хочу, я хочу виконати завдання яке? Стоп не важливо я хочу крові.... Ні я хочу...
Морда Данквара розпливлась в усмішці.
— Спіймайте їх.
— Слухаюсь. – Сказали в унісон Річард і Мортх.
Двоє білих вурдолак, рушили у напрямку за одним, повільна ходьба переросла у швидкий біг.
Біжучи двоє вурдолак, переглянулись поглядами.
— Я зайду спереду.
Річард махнув головою, й Мортх вирвався вперед, залишаючи Річарда позаду.
Пробігаючи між деревами, я відчував запах крові, який посилювався що секунди.
За декілька хвилин я дістався якогось обриву, глянувши в низ я побачив Івара, який зірвався вниз, й покотився до замерзлого озера, прикритого тридцяти сантиметровим шаром снігом.
Побачивши мене Івар почав, повзти назад.
Я стрибнув униз.
Сніг зарипів й лід затріскотів, від ваги Вурдолака.
Повільно Вурдолак почав йти до Івара, який продовжував відповзати назад.
За спиною Івара за декілька метрів стояв Мортх, який обійшов з боку. Мортх під біг й в мить опинився позаду Івара.
Замахнувшись лапою Мортх ударив його по голові, шия Івара затріщала й голова упала вниз, хитаючись зі сторони в сторону.
Випустивши ікла Мортх вкусив Івара за шию.
Тіло Івара почало мінятись, на тілі почала виростати синя шерсть, шию охопив пар, й голова поступово почала підніматись, за хвилину перед Мортхом стояв Синій Вурдолак.
Мортх глянув на двох вурдолак, серйозним поглядом.
— Схопіть їх й приведіть до мене, я маю дозвіл на їх перетворення.
Річард і Івар махнули головами, й розійшлись у сторони, кожен з вурдолак вибрав собі ціль. Принюхуючись вони почали шукати двох, за запахом крові, кожен був поранений об кущі й колючки дерев.
Снігу почали торкатись ранішні проміння сонця, освітлюючи все навкруги, освітлюючи білого вурдолака, який біг між кущами у пошуку своєї жертви.
Річард відчував запах своєї жертви, сильніше й сильніше й за декілька хвилин показалось тіло, без тями на снігу лежав Вілард.
Видко втратив свідомість від перевтоми, чи ще щось.
Подумав Річард підходячи до Віларда
Річард схопив Віларда за обидві ноги однією лапою, й потягнув до Мортха.
Річард подивився на Віларда, й згадав як вони двоє пропускали, по декілька кухолів пива, розмовляючи про завдання про життя й жінок.
Так ось звідки я тебе знаю? Цікаво ти раз розповідав, що хочеш освідчитись дівчині з борделю, точно з борделю ахаха.
Річард розсміявся.
Цікаво освідчився він чи ні, потрібно буде пізніше розпитати.
Подумав Річард відпустивши ноги й узявши за руки, продовжив повільно тягнути без жодних зусиль Віларда.
Через деякий час діставшись озера Річард побачив, що він прийшов останнім, так як біля Мортха стояло уже двоє синіх вурдолак.
Річард підійшов до Мортха, який глянув на Віларда й укусив за шию.
Тихі булькаючи звуки доносились, від Віларда пів хвилини, далі його тіло почало змінюватись, приймати форму вурдолака, й за пів хвилини Вілард у формі синього вурдолака, піднявся й дивився на Мортха.
— Повертаємось до дороги!
Сказав Мортх направляючись в сторону дороги, й інші повільно почали слідувати за ним.
За деякий час.
Ми прийшли до дороги в той момент коли Данквар, закінчував роздавати команди.
Усього на дорозі зібралось, шістдесят п’ять вурдолак, й Всі як один уважно слідкували за Данкваром, й слухали його команди.
Данквар глянув на групу вурдолак.
— Відвезіть вози ви знаєте куди.
— Слухаємось.
— Половина відправиться на охорону возів, і коней плюс за для захоплення торговців.
Данквар показав пальцем на коричневого вурдолака, й провів до білих вурдолак в центрі.
— Ось ви й відправитесь, половина на охорону, а інша ви вже знаєте, що я буду вам по сто раз повторяти...
— Слухаємось.
Сказали вурдолак.
— Добре відправляйтесь в дорогу, а ми підем на схід ви п’ятеро, маєте можливість проявити себе не проваліться.
Глянув Данквар на Мортха, й його групу, і на вурдолака біля них.
— Слухаємось. – Всі як один, сказали в один голос.
— Решта гарантуватиме іншим безпечність, місії будете оточувати торговців, і якщо побачите, що хтось втікає схопіть. Не потрібно, недооцінювати ворогів.
— Слухаємось.
Відповіли вурдолак, у той момент коли вози зрушили з місця, коні за іржали частина вурдолак забігла в ліс, щоб спостерігати з відстані, й провірити місця де може сховатись монстр, який може загрожувати цій місії.
Данквар на мить завмер, його погляд був сконцентрований на дерево, й що найменш через хвилину, його настрій змінився.
— Зрозумів так нам чикати вас? Чи можна буде напасти самим?
Й знову тиша.
— Слухаюсь.
Всі хто залишився дивились на Данквара, з нерозумінням того що відбувається.
Данквар перевів погляд на чорного вурдолака.
— Ходи відійдем. – Сказав Данквар Вурдолаку, йдучи в ліс.
— Чикайте тут!
Данквар й чорний вурдолак скрились за деревами, решта залишилась на місці, декілька білих вурдолак переглянулись поглядами.
— Як думаєш, що він від нього хоче? – Заговорив білий вурдолак, до іншого.
— Не знаю. – Відповів вурдолак задумавшись.
— Може він хоче дати йому якесь завдання, чи ще щось. – Вмішався в розмову Мортх.
— Можливо.
Й знову все навколо поглинула тиша, всі чикали на повернення Данквара.
Вдалі між деревами прикритими снігом, зарипів сніг й за декілька хвилин показався сам Данквар.
— Приблизно за вісім кілометрів звідси, їдуть два білі вози які тягнуть по два коні, охорона не велика усього двоє.
Закінчивши говорити Данквар, зробив паузу.
— Рушаєм в дорогу всі дотримуємось плану, а тепер в розсипну.
Вурдолак почали бігти від них, відділятись по одному вурдолаку, доки на дорозі не залишились хіба, Данквар й Мортх з його групою.
Всі бігли не на повній швидкості, вітер свистав у вуха пробігаючи засніжені дерева дорогу, група зупинилась на повороті.
— Так що провірим, на що ви здатні, я спостерігатиму з відси. – Сказав Данквар.
За мить вдалі, почулись удари копит.
Мортх відчув як між деревами, десятки поглядів стежать за ним, на його лиці появилась усмішка.
— Добре.
— Річард Івар зайдіть з флангів, ви троє ззаду возів а я спереду.
Мортх зірвався з місця, п’ятеро забігли в ліс Мортх побіг у перед.
Біжучи між деревами я вирішив атакувати перший віз, на якому сиділо двоє один з яких тримав коней за упряж, й керував конями.
Вибравши місце за кущами, я став чикати доки віз під’їде достатньо близько, доля секунди й я вистрибнув на засніжену дорогу.
Під бігши до возу я схопив за руку людину, яка тримала упряж й скинув людину на землю.
Коні за іржали стаючи на задні копита, й на великі швидкості почали не керовано бігти. Друга людина не очікуючи такого, звалилась з возу прямо у сні, заднье колесо возу проїхалось по правій руці.
Мортх біг по дорозі, побачивши упряж який тягнувся по снігу. На великій швидкості Мортх схопив упряж, й не великими ривками став зупиняти, білих коней, тягнучи назад які при першій спробі, зупинити чуть не попадали на спини.
Зупинивши віз Мортх глянув, що інший уже за хоплений троє людей лежало біля возу, двоє з яких були в чорній шкіряні броні.
— Перетвори їх на вурдолак. – Сказав Данквар, повільно підходячи до Мортха.
Через десять хвилин вся група зібралась, на дорозі після перевірки виявилось що, ці вози перевозили тканину, й у одному з возів найшли скриню з сто золотими ельфійськими монетами, які рівнялись по курсу чотирьом людським монетам. Через більшу концентрацію золота в монеті, ніж у людській й кращу обробку.
Всі вирушили на зустріч іншій групі.
Через три дні всі зібрались в одну групу, заради виконання одного завдання по захоплення ресурсів, й людського поселення яке називалось Льо.
Глава 2 ч 6
Віддавши команду Данквару, я піднявся з крісла, у майстерні декілька днів тому я відправив кам’яних монстрів, до вордулак й дав їм завдання, скоріш за все вони вже добрались.
Двері зі скрипом відчинились, й у майстерню увійшла Варла.
— Йо як поживаєте? – З легкою усмішкою, за говорила Варла.
— Чого треба?
З голосом наповненим злості, за говорив Ансгер, через те що його роздуми перервали.
Три дні тому.
Та скільки можна, скільки вони будуть до мене так ставитись.
Подумав Ансгер побачивши трьох людей, які приклонили коліна перед ним, які прийшли про звітувати про обстановку, в лабораторії на три поверхи нижче, й про обстановку кімнат.
Як же дратує їхнє ставлення до мене, так якби до якогось короля дратує...
Дратує всі так ставляться до мене, як же дратує.
Думав Ансгер спершись, на праву кістляву руку, дивлячись на підопічних й б’ючи пальцем об стіл.
— Все мені надоїло...
Викрикнув Ансгер на цілу майстерню, троє людей по біліли від страху, й затремтіли, в туж мить Ансгер активував зв’язок між усіма підопічними, і всі почули спокійний голос, в своїй головах який поверг їх у шок.
Друзі якщо чесно ваше ставлення, і ваша поведінка в моїй присутності до мене, мене дратує, і викликає певний головний біль, біля вас я не хочу притворятись якоюсь, величною істотою.
Я хочу щоб ви до мене ставились як до рівного, а ваше ставлення викликає лише головний біль, і якщо ви продовжуватимете в тому дусі, я запхаю вас туди звідки витяг...
Зв’язок розірвався, троє в кімнаті переглянулись й піднялись.
— Це все? – Заговорив Ансгер до трьох.
— Так.
— Тоді можете йти!
Троє вибігли з кімнати, не знаючи як вести себе далі, щоб не викликати гнів істоти, яка дала їм другий шанс на життя.
На дорозі після того як розірвався зв’язок, Данквар й троє вурдолак стояло в ступорі, за мить на морді Данквара появилась усмішка, й сміх розносився навкруги.
— Хаха Цікаво як же цікаво, чого ж він хоче з таким правлінням, наш рятівник? Чи вбивця всього живого, чи Володар не живих й не мертвих, хаха куди він заведе нас, й що на нас чикає? Як же цікаво.
Один з білих вурдолак, глянув на Данквара й за говорив.
— Чому ви смієтесь?
— Згадав дещо, шо було в мій час. – Стисло відповів Данквар.
Сміх Данквара не зупинявся, й знову він заговорив.
— Пам’ятаю колись було поселення варварів, які ставились один до одного як рівні, сила яку вони мали ні з чим не зрівняти...
Теперішній час.
— Ну чого треба? – Ще раз за питав Ансгер, дивлячись в очі Варлі.
Варла стояла за стигла на місці, ніби чикаючи на покарання за свою поведінку, дивлячись на Ансгера, але покарання так й не було.
— Мені надоїло сидіти під землею, хотілось пройтись по поверхні. – Тихо за говорила Варла.
— Добре підеш зі мною.
— А? Куди?
— Ну точніше полетиш зі мною, на химері до поселення людей, в якості мого охоронця охоронця.
Варла застила на місті.
— Через дві години вирушаєм збирайся.
На лиці Варли читалось здивування, й не розуміння того що відбувається.
Через декілька хвилин, Варла махнула головою й вийшла з кімнати.
Мені теж набридло сидіти під землею, добре що я попередив Данквара, що прибуду глянути як вурдолак захоплюють поселення Льо.
Цікаво буде глянути, недавно я бачив як в це поселення входив якійсь воїн.
Зібравши групу вурдолак по дорозі назад, можна буде спробувати захопити покинутий замок, в якому поселились гобліни
Цікаво якщо вірити зі слів змія, мій двійник чи то я двійник?
Контролює все пекло й всі виміри, й між виміри цього пекла. Він може становити загрозу для мене, тому мені потрібно більше підданих, якщо вірити словам змія то під контролем двійника безсмертна, нескінчена армія архидемонів й монстрів.
Так ліпше, про це поки що не думати.
Хм треба взяти змія з собою, хах в мене багато охоронців є.
Ансгер засміявся, сміх розносився по всій майстерні, й за мить сміх припинився. Ансгер піднявся з крісла, глянувши вперед Ансгер простягнув руку, по підлозі з тіні почав пливти слиз, з білою кулею з верху, зупинившись біля руки слиз прийняв форму посоха, посох упав в руку Ансгера.
Ансгер повільно почав йти в один з тунелів, в якому оселились змії трьох й змій, йдучи з майстерні Ансгер, почав згадувати мить коли він призвав змія, й спогад змія які він побачив.
Темрява поглинула мене чи то мою душу, й виплюнула в невідоме місце й справді, було таке дивне відчуття.
Я опинився на якомусь острівці, оточеним замерзлим болотом, на острівці було висохле невелике дерево, біля якого лежав скелет в обладунках, срібного кольору, без шолома освітлений червоним місяцем.
Глянувши в небо я побачив червоний місять, й червоні зорі оглянувшись навколо, я побачив що у болоті що найменш по десять дерев.
Дерева виглядали, з під червоного льоду.
Я почав йти по льоді, й чув як лід тріскотить під моєю вагою.
— Рятуй допоможи.
Відколи я почав йти, я чув чисельні голоси, які молили про допомогу, десь в далі схилившись над льоді, я почав чути голоси краще, голоси ставали голосніші й голосніші.
— Що це? Хм.
Я розвернувся й почав йти, назад на острівець щоб знайти чим пробити лід.
Оглянувши острівець, я найшов в червоному бруді який нагадував загуслу кров, при ломаний спис.
Узявши спис я підійшов до льоду, й ударив по ньому з десяток разів, й пробив його.
В ту мить голоси ставали голосніші й голосніші, крики десятки чи сотні тисяч істот, які що секунди ставали голосніші.
Місце де мені удалось пробити лід, почало швидко замерзати, я торкнувся рукою до червоної води, й зрозумів що це кров.
На мить мене поглинув страх, який за мить зник, ніби страху й не було, пройшовши вперед по льоді який тріскотів, під моє вагою.
Я схилився над льодом й протер рукою, червоний іній крики продовжувались, й ставали голоснішими.
Глянувши в протерте місце, я побачив плаваючі тіні тіл, й одне пливлр під моїми ногами, близько до льоду.
Тіло плело й обернулось, роздивляючись мене я побачив оголену дівчину, світле волосся скляні сині очі.
Вона вдарила по льоду кулаком, один раз і ще раз, й закричала пронизливим голосом, стала сильніше й сильніше бити по льоді, до поверхні почали підпливати інші істоти, які почали безумно кричати й битись об лід кулаками головами.
Я почав відступати до острову, все болото поглинули крики й удари об лід.
Вони через мене кричать? І що хочуть затягнути під лід?
Я швидкими кроками,направився до острову.
Десь в далі почулись крики, й грохот обладунків.
— Он острівець біжім! Там хтось є!
— Ааас воно схопило мене за ногу...
— Сука вони пробиваються, нічого ще трохи і ми врятовані.
— Де вони?
Оглянувшись назад я побачив групу воїнів, в синіх обладунках.
Один воїн тримав в руках білий прапор, в центрі якого намальована крапля води, хтось тримав мечі хтось довгі списиб
М? То вони сюди біжать?
Одного за одним хапали руки я пробились крізь лід, й тягнули вниз воїна за воїном, доки не лишилось троє з мечами й щитами в руках.
За декілька хвилин трьом, удалось добігти до острівця.
— Та це ж скелет тут тьфу, а я подумав що тут хтось є.
Віддихавшись за говорив воїн, дивлячись на скелета під деревом у обладунках.
З заду до воїна підійшов інший воїн, стиснувши рукоять меча він проткнув воїна.
— Вибачай нам потрібно щось їсти...
— Гх.
Ноги воїна підкосились й упали на коліна, й тіло воїна пало, воїн повільно помирав.
— Ще трохи протягнем.
Витерши меч об ганчірку, сказав воїн.
Повільно розвернувшись воїн, напоровся на меч друга.
— Точно я протягну.
— Гкх.
Тіло воїна упало вперед.
Хм таких друзів й ворогу не побажаєш, стоп чому не побажаєш?
Ця думка розсмішила Ансгера.
Лід затремтів затріскотів й розламався, від удару гігантської істоти, від якої почали відлітати чисельні тіла, й падати на лід.
— Шшшш шшшш.
— Чорт. – Стиснувши меч сказав воїн.
Це ж Змія!?
Тіла упавші на лід, почали підніматись й з усмішками, почали йти до острівця, серед чисельних тіл йшли й воїни, в чорних обладунках.
Тіла підійшли до острівця, воїн в страху притисся спиною до дерева.
Двоє людей підняли мечі з острівця, й підійшли до воїна який безумно махав мечем на право й на ліво, в мить тіла зірвались з місця, направивши мечі, які за мить проткнули воїна наскрізь, й воїн почав повільно сповзати в низ.
Тіла почали повертатись в болото.
Змій дивився на тіла воїнів, й на скелета воїна.
Все навколо почало замерзати й змій, почав упускатись у воду.
— Яке чудове видовище!!!
Не звідки почувся голос, у далі показався скелет в чорній мантії з дерев’яним посохом.
— Шшшшш шшшш.
— А ти про того воїна скелета? Він помер від втоми. Закину я цих воїнів і цього скелета, в вісімнадцятий вимір.
Стоп мій голос? Не може того бути! Хоча подумав стоячий скелет, хах в цьому світі все можливо.
Скелет махнув рукою й воїни в мить зникли.
— Ну що віддай мені Артефакт бога війни, або його тіло.
— Шшш.
— Тоді умри!
Скелет махнув рою й з неї вирвалось чорне полум’я, яке почало слідувати за змієм, змій швидко занурився але полум’я прослідувало за ним.
— Знає як було важко інсценувати його загибель, від лап чорного Дракона?
Скелет продовжував говорити, за триста метрів з під льоду, пробився змій розкидаючи тіла, його тіло огорнуло полум’я, яке не чіпало тіл істот.
Розумне полум’я?
Змій горів корчячись від болю, проломлюючи лід навколо, в мить змій зник.
— Твоє зменшення не поможе!
Лід в мить замерз заморозивши тіла, полум’я продовжувало горіти й через декілька хвилин, зникло як і скелет з тілами, ніби нічого й не було, або було але дуже давно.
Що то було?
Я оглянувся й побачив чорну змію, яка застигла огорнувши дерево по серед болота.
Ти підходиш.
Я підійшов до дерева, й торкнувся голови рукою.
Змія висунула язик й я почув голос, який розносився в моїй голові.
Ти хто?
— Телепатія цікаво! В тебе є вибір залишитись тут, або піти за мною. Твоє рішення?
Хіба не ясно.
Після його слів нас двох, почала поглинати темрява.
Я й не замітив як дійшов до тунелю, мені на зустріч виповз змій.
Щось сталось,?
— Вирушаєм в поселення людей, заради захоплення ресурсів.
Ясно.
Ансгер упустив руку на землю, й змій заповз під мантію.
Вийшовши з тунелю до сходів Ансгер зв’язався, з Варлою сказав куди йти.
— Ну що направляємся до сорок шостого тунелю, чи точніше буде сказати складу? Хоча ні сховище підійде.
Ансгер підіймався сходами в гору, йшов й йшов проходячи проходи в різні тунелі, входи в шахти, й усе зроблене кам’яними монстрами.
Хм в кам’яних монстрів є зараз три основні завдання, будувати вентиляційні шахти, щоб повітря поступало в приміщення, добування корисних копалин, і викопування тунелю до дороги, по якій проїжджають люди торговці і тд.
Десь за два три місяці, підземний шлях буде готовий, завдяки тому що одна група кам’яних монстрів копає тунель не далеко від дороги, а інша звідси. Тунель у декілька разів прискорить наше пересування, тунель буде достатніх розмірів щоб у ньому міг пройти Паладин Смерті чи химера, й проїхати віз.
Будівництво цього тунелю покращить наше пересування...
Я й не замітив як дійшов до сховища, в якому знаходилась химера так як їжі для неї не було, химера їла гілки хвойних дерев.
Я побачив по серед сховища химеру, поїдаючу гілки дерев.
Сховище було освітлене великими каміннями сонця, приміщення двадцять на тридцять метрів, тут і там стояли кам’яні колони, висота сховища десять метрів сховище, повністю зроблене з каменю відполірованого.
Вдалі виднівся вхід в тунель шість на п’ять метрів, освітлений малими каміннями сонцями, по через двадцять метрів деякі ділянки лишались темними, через не достачу каменю, тунель під нахилом піднімався у гору.
Хм Варли ще немає, ех якби був спосіб швидко пересуватись.... Хех а я ім’я для цього місця ще не придумав, пізніше потрібно буде якось назвати це місце... Так але основне зараз пересування як прискорити???
Змій крутився й слухав бурмотіння Ансгера.
Пересування??
Хм це ти в моїй голові, хех підслуховуєш мої роздуми???
........
Мовчання значить згода.
Я знаю того хто вам може помогти, в швидкому пересуванні.
Та??? Хто???
Можливо пізніше я вас познайомлю...
З ким???
.....
Хм чого він замовк з ким познайомить, може він мав на увазі когось, чи щось з того виміру?
Цілком імовірно..
Я б міг придумати заклинання, для переносу між цим простором і запечатати в якійсь створений мною амулет.... Ні це буде сильно затратно для інших, багато енергії буде споживати, тут без варіантів навіть заклинання мені не поможуть, нуй головоломка.
Ансгер продовжив стояти в роздумах, тихо бурмотячи собі під ніс, дивлячись десь в даль, не помічаючи що змій за тих, й змінив колір на білий, обмотавшись навколо шиї, змія огортало чорне світло мов туман.
Мантія Ансгера стала довша й прикрила горло, й голову Ансгера капюшоном, повільно переливаючись кольорами, ніби слиз підбирав колір.
В далі в тунелі було чутно чиїсь кроки, які відлунням розносились в даль.
Так поки я ще не відправився.
Я почав зв’язуватись з Паладином Смерті.
Відправляйся на північ в далі десь, за сто кілометрів ти побачиш гори, відправляйся туди, знайди замок з гоблінами й захопи його, в замку й навколо нього оселились гобліни, підкори їх для мене.
На мить я розірвав зв’язок, і я швидко складав план для лицаря смерті.
Гоблінами управляють шість гоблінів, з дивними вміннями убий їх, і всіх гоблінів в замку, залиш в живих тих хто здасться, також візьми з собою Балдреда.
Слухаюсь
Я розірвав зв’язок, після слів Паладина.
В далі я побачив Варлу.
Я підійшов до химери узяв її за упряж, й почав вести її до тунелю, за мною повільно йшла в червоній мантії мага Варла.
Вибравшись з тунелю, я побачив що сонце сходить.
Глава 2 ч 7
Пройшло вже три години, від тоді як я з Варлою летимо на химері, вказавши шлях химері я перестав керувати.
По всюди у радіусі десяти кілометрів, на відстані один від одного, летіли кажани, які мали попередити, нас у разі нападу з повітря, чи про пересування ворога по землі.
На диво все тихо.
Оглянувшись навкруги я побачив, навколо ростуть дерева, які тягнуться вверх, прикриті снігом, в далі виднілись гори які прикривав мрак, який спускався вниз з гір на землю, на небі декілька невеликих хмаринок, які інколи ховають сонце.
Хм цікаво як Паладин Смерті, і Балдред справляться з завданням, цікаво чи встигну я у два місця?
П’ять хвилин тому ми пролетіли дорогу, ще трохи ми мали дістатись поселення.
Я почув як Варла піднялась, й почала дивитись вдаль.
У руках Варли спалахнула червона куля полум’я, яка почала збільшуватись в розмірах.
— Що таке?
Варла дивилась у даль стоячи на химері, вона показала вказівним пальцем, лівої руки.
— Там багато істот подібних, на Данквара.
Я глянув у це місце й побачив, десятки вурдолак, які бігли на відстані один від одного десяти метрів, мелькаючи між деревами, лише на мить показуючись й зразу ховаючись, білі вурдолак майже зливались з оточенням, майже не помітно рухались вперед.
— Все добре це підопічні Данквара...
Я почав зв’язуватись з Данкваром.
Передай своїм підопічним, що то я приближуюсь зараз на химері. Я майже наздогнав вас.
Слухаюсь.
Ми продовжували летіти глянувши вниз, я побачив як під гілкам дерев по гілках, стрибають коричневі вурдолак.
Стоп так вони хотіли, атакувати мене?
Пізніше на всіх доведеться застосувати, заклинання повний контроль, так для під страховки.
Наздогнавши вурдолак, вдалі я побачив поселення й приказав химері припинити летіти, й химера повисла в повітрі.
Між деревами я побачив Данквара, який давав приказ декільком вурдолакам, серед них був білий синій й темно білий вудолак, й ще декілька.
Дивлячись на поселення я розумів, що це для вурдолак буде легкий бій.
Навколо поселення не має не стін нічого, мені навіть на мить стало шкода людей, що мене розсмішило.
В центрі поселення був дерев’яний колодязь, й два великі склади по сторонам, дивлячись на поселення, я згадував які там люди живуть, за якими я стежив не помітно через кажанів.
Хех я навіть за декількома, Імперськими поселеннями й однією гільдією стежу, а мене ніхто й не помітив, точніше моїх кажанів.
Стоп а поселення не таке, й беззахисне мені цікаво, нащо цей воїн в білих обладунках здатен?
Мої роздуми перервав рух вурдолак, більшість вурдолак відділилось, й почало оточувати поселення, група з десяти вурдолак рушила в поселення, за ними вирушив Данквар.
Хм мені здається я повідомив ще давніше Данквара, про воїна чи ні?
Білий вурдолак вирвався й почав бігти вперед, в центр ігноруючи витиріщихся, на нього людей, в нерозумінні теперішньої ситуації, за ним люди побачили ще одного монстра.
Хтось почав кричати, далі інші почали кричати від жаху, поселення людей заповнювали крики.
— Ааааа рятуйте мо-монстр, монстри атакують.
Я спостерігав за Данкваром, який щоб спостерігати за підопічними випустивши свої кігті виліз на один з будинків, щоб бачити все що відбувається.
Глянувши навколо я побачив, як люди розбігаються хто куди по снігах геть з поселення, але із-за дерев почали вибігати вурдолак, збиваючи швидко людей з ніг, й швидко вурдолак зв’язували людей ланцюгами.
Хтось з людей розвернувся, й почав бігти назад в поселення.
В туж мить, як я захопився спротивом людей й їхньою спробою втекти, я почув як щось завило.
Глянувши вдаль я побачив білого вурдолака, в якого влітає вогняна куля, й язики полум’я починають охоплювати його тіло.
В мить вурдолак спалахнув, його повністю охопило полум’ям, вурдолак обернувся й я побачив, в його спині сокиру яку теж охопило полум’ям.
Від вурдолака почала втікати людина.
Хм десь я його бачив воїн? Стоп він здатний використовувати магію ха.
Воїн втік в будинок, обгорівши вурдолак дивився на будинок, по тілу вурдолака почала текти кров.
Хм у мене чудовий зір.....
Вурдолак потягнувся за сокирою своєю лапою, з бризками крові вурдолак вирвав сокиру з спини, й кинув об один з будинків, й рушив за людиною, на відстані від білого вурдолака був вурдолак, з темною білою шкурою.
Данквар під біг до вурдолака, й показав пальцем на будинок.
Обгорілий вурдолак підійшов до будинку, вурдолак легко по стукав в двері, на декілька секунд зупинившись, вурдолак ударив ногою об двері, які розламавшись на дві частини, які влетіли в будинок.
Вурдолак ступив в будинок, й за декілька секунд вилетів з будинка, охоплений полум’ям в сніг й завив від болю.
За вурдолаком в білих обладунках вилетів воїн, й встромив меч в живіт монстра.
З боку будинка я побачив ви ходячого вурдолака, з темно білою шкурою.
Воїн вибіг на дорогу, й дивився уперед.
Переступивши обгорілого вурдолака, вурдолак продовжив йти вперед воїн обернувся назад, й побачив вурдолака який випустив кігті.
— Спускаємся біля входу в поселення.
Химера повільно розвернулась й полетіла, до входу в поселення.
Приземлившись слиз перетворився на сходи, й я повільно спустився сходами, направившись в центр поселення, приказавши Варлі триматись на відстані.
Ансгер направлявся в центр поселення, дивлячись вперед звідки долинались звуки, удари меча й кігтів вурдолака, попри Ансгера йшли вурдолак тягнучі тіла людей, до двох складів.
Повільно йдучи Ансгер побачив кам’яний колодязь, з дерев’яним дахом в центрі, а в далі два великі склади, вдалі показався воїн який боровся з вурдолаком.
Вурдолак наступав наносячи швидкі атаки, які Ансгер ледь помічав.
Люди в складах притихали побачивши в щілини складів, йду чого на них скелета, який направив свій зір на них.
Тих хто побачив його погляд охопив страх, морозний холод повіяв на них.
В той час вурдолак настиг воїна, випустивши жагу вбивства заніс лапу над палим воїном, який упав спиною назад опираючись об кам’яний колодязь.
Чорна як дим аура окутала вурдолака, й розносилась навколо.
— Досить!!!
Монстр тихо заговорив його голос розносився відлунням повсюди, здавалось усім людям, люди у той же момент змирились з своєю смертю, тому що вони знали про расу цього монстра.
Люди знали з малечку що, нежить не залишає людей в живих.
Монстр, інакше люди не могли описати цього монстра.
Якого слухались Вовко подібні монстри.
Вовко подібні монстри, здавались в сотню раз сильніші за нього, але вони слухались його, й це лякало їх ще більше через бачення невідомого, того що можливо перевершує силу цих монстрів, але виглядає він слабким.
Дивна мантія переливалась кольорами, перед воїном змінивши колір на чорний.
Монстр зігнувся над воїном, заклякши на мить монстр знову почав рухатись, й шум людей який до того знову почав наростати зник.
— Хм так ти Деор? Працюй на мене вірою й правдою, безголовий вершник темряви.
Мда во загнув...
Тіло воїна засвітилось блідо зеленуватим світлом, й голова з шоломом скотилась з плеч, тіло повільно почало підніматись неакуратно, ніби падаючи назад.
Монстр знову закляк, простягнувши руку вперед, на мить й перед ним появилось коло темряви, з якого почав підніматись кінь скелет, з шкіряним чорним сідлом з упряжем.
Воїн підняв свій шолом, й поставив на місце, монстр підійшов до нього й торкнувся його білих обладунків.
Обладунки почали міняти колір на чорний, меч в правій руці воїна теж почав мінятись, на чорний спис з білим наконечником.
Звідки не візьмись за два метри від колодязя, частина землі піднялась, й звідти вистрибнув хлопець, відкривши підземний прохід.
Віком п’ятнадцять років, в грубо шитому чорному одязі, й чорним волоссям, в його руці був молоток.
— Помри монстр!!!
Кричав хлопець направившись на Ансгера, заносячи молоток хлопець швидко подолав відстань десяти метрі, як з мантії Ансгера вистрибнув змій.
Хлопець завмер на місті дивлячись на змія.
— Шшшш Шшшш.
— Убий його!
Змій на землі швидко збільшився до трьох метрів, й стрибнув на хлопця відштовхуючись від землі хвостом, швидко обмотався над тілом хлопця.
— Так так файна спроба, але марна прощавай.
Спокійним голосом сказав Ансгер, дивлячись на лице хлопця яке поступово ставало синім.
— Хватить бавитись, убий його!
— Шшшш.
В мить тіло хлопця почало тріщати, всі кістки почали ламатись відкриті переломи, поступово вкривали все тіло, нутрощі хлопця вичавлювались через рот.
Й за декілька секунд бездиханне тіло, викривлене в різні сторони тіло хлопця, пало на землю вмиваючись власною кров’ю.
Змій вернувся в початкову форму, й обвиваючись навколо посоха підповзав до руки Ансгера, заповзаючи під мантію.
Ансгер зняв білу кулю з посоху.
Посох поступово почав приймати форму слизі, який повільно почав підповзати до тіла хлопця, й поглинати його водночас розчиняючи його.
— Як цікаво...
Ансгер почав щось бурмотіти собі під ніс, дивлячись на слиз.
Повільно до Ансгера почав підходити Данквар, дивлячись на слиз.
— Так тебе звати Деор?
— Відправляйся набирати Досвіду, й прокачуйся коли ти станеш мені потрібним, я з тобою зв’яжусь.
Вершник за стрибнув в сідло розвернув коня, й почав їхати геть з поселення.
— Почекай хвилину.
З одного зі складів вилетіла летюча миш, покружлявши в небі приземлилась на плече вершника.
— Тепер можеш відправлятись.
Кінь став на задні копита, й швидко з вершником помчав геть, з поселення яке колись називалось Льо.
— Що нам далі робити, з людьми?
— Перетворіть всіх на вурдолак, й перенесіть речі їжу на наш склад, й також не за будь про речі з будинків поки що це все.
— Зрозуміло.
— Хтось вже перевіряє цей тунель?
— Так звісно Мортх знайшов прохід в одному з будинків, й зараз з Річардом перевіряють.
— Ясно. Хтось втік??
— Хіба одному вдалось втекти, я вже відправив вурдолак на пошук.
— Ясно, і ще одне залиш п’ятьох людей в живих, потрібні екземпляри на яких я міг би випробовувати заклинання.
— Слухаюсь.
Ансгер глянув на склади які обступили вурдолак, й направився до будинку Деора.
Повільно йдучи, Ансгер дивився на одноповерхові дерев’яні будинки людей.
— Все-таки це поселення виявилось беззахисним, так як я і думав.
Діставшись до будинку Деора, Ансгер подивився на розламані дерев’яні двері, й увійшов в будинок роздивляючись усе навколо.
Три кімнати виявились пустими й нічим не примітні, в одній на лавці Ансгер побачив товсту книгу.
— Хм цікаво потрібно буде забрати з собою, жаль що я не узяв Амулет знань, інакше я міг би це прочитати.
Ансгер повільно узяв книгу у ліву руку, й направився до виходу тихо щось бурмотячи собі під ніс.
— Ех я майже не розумію мову цих людей, що за невезіння... Потрібно було брати цей амулет знань ех..
Крики в поселенні поступово стихали.
— Цікаво було тут, а тепер гляну як там справи в Паладина смерті, й Балдреда.
Активувавши зв’язок, я призвав химеру й повідомив Варлу, що ми відправляємось геть в далі, появився слиз який швидко повз до мене
Химера в небі показалась, теж почала приближатись в повітрі мене.
Слиз підповзав до мене, й я вернув йому білу кулю.
Варла підійшла до мене, химера почали приземлятись, слиз почав міняти форму. Химера приземлилась й я заліз в сідло, узявши за упряж я приказав їй відправлятись до замку.
Химера володіла інтелектом так що, можна було й не керувати.
Химера вже знала певні місця.
Слиз вернувся в форму посоху й химера почала в злітати в небо, махаючи своїми крилами.
Хм В тому замку має бути один з кажанів....
Й так не знати коли я прибуду, ліпше гляну зараз.
Узявши повний контроль над кажаном, я вилетів з башти й почав облітати дерев’яні будинки, гоблінів біля яких лежало десятки тіл гоблінів, більшість з яких сховалось в будинках й замку.
За мить я побачив Балдреда який біг на гігантського, триметрового білого гобліна.
Тіло гобліна вкривали шкури тварин, зшиті грубими нитками, в руці дворучний меч який він направив на Балдреда.
Балдерд швидко під біг до гобліна, гоблін в мить замахнувся мечом, але Балдред встиг забігти за спину й встромити меч в спину гобліна.
Тіло гобліна покосилось, й повільно рухнуло вперед, водночас Балдред вирвав меч з хребта гобліна.
Цікаво у Балдреда напевно висока спритність.
Гоблін закричав, його крики поступово заповнили все навкруги, Балдред повільно встромив в голову гобліна свій меч. Й все поглинула тиша.
Глянувши в сторону замку, Балдред витер кров з меча об тіло гобліна, направився в сторону замку.
Я повільно почав летіти до входу в замок, на стінах якого вистроїлись гобліни зі стрілами, й гобліни друїди.
Перед входом в замок, стояла група з десяти гігантських гоблінів.
Біля одного з будинків навпроти замку, повільно виходив Паладин Смерті, й зупинився дивлячись на гоблінів.
Паладин стояв чикаючи на Балдреда, щоб знати чи справився він зі своїм завданням.
Балдред повільно підніматись на пагорб, на якому знаходився замок.
Побачивши Балдреда, Паладин Смерті ринув уперед як бурхливий потік, витягши два свої меча.
Гігантські гобліни продовжили стояти біля стіни, гобліни лучники відкрили вогонь, сотні стріл полетіло на Паладина, який почав відбивати стріли мечом.
Відбивши стріли, Паладин Смерті попав в радіус гоблінів друїдів, які почали читати заклинання.
Шквали вітру, з льодяними глибами.
Гоблін закричав, й сотня гоблін відпустила тятиву, заклинання впереміш зі стрілами ринули на Паладина смерті.
Паладин Смерті швидко відбивав атаки гоблінів, своєю не людською силою навіть заклинання.
Гігантські гобліни рушили вперед, направивши мечі й списи з дерев’яними дубинами, на Паладина смерті.
Все таки я не встиг ех жаль.
Обійшовши першого гобліна, Паладин Смерті в змахом меча, розрубав навпіл другого, проткнувши іншого з дерев’яною дубиною, в груди розвернувшись перерубав третього.
Четвертий пробував атакувати в спину, але Паладин ухилився відбив спис, й
І кинув меч в четвертого розрубавши голову, меч пролетів наскрізь і влучив в плече п’ятого.
Схопивши спис, Паладин Смерті вирвав спис з рук гобліна й кинув в шостого, збиваючи з ніг, і перерубавши сьомого Паладин Смерті швидко проткнув груди шостого.
П’ятий лежав на землі, тримаючись за меч в плечі, Паладин вирвав меч відрубавши руку з мечем, розчавив голову гобліна ногою.
Троє почало бігти на Паладина замахнувшись мечами, перерубавши восьмого й дев’ятого, ухилившись від атаки десятого, Паладин ударив ліктем об спину гобліна.
Гоблін впав на землю, й Паладин Смерті проткнув гобліну голову.
Перед очима Паладина дерев’яні ворота, шість на п’ять метра.
Паладин з розбігу, налетів на дерев’яні ворота плечем, ворота затряслись щось за воротами затріщало, ще один удар, й ворота почали падати вперед.
Паладин швидко відійшов, й ворота впали на тіла гоблінів.
За воротами стояло шестеро гоблінів, попереду двоє гігантських гоблінів, з дворучними мечами, заковані повністю в сірі обладунки.
За ними двоє лучників в білому одязі, з прикритим лицем капюшоном, й двоє друїдів в білій й жовті мантії мага, мантії повністю прикривали їх.
Шість старійшин гоблінів, цікаво а де сьомий, він часто був у їхній компанії.
Перелетівши стіну, я дивився на Паладина смерті, лучники й друїди почали міняти позиції, не звертаючи уваги на Балдреда.
Балдред без перешкод увійшов на територію замку, й зупинився біля стіни, що ніхто зверху його не бачив.
Паладин стояв на відстані десяти метрів, чикаючи на атаку гоблінів.
Один з лучників спустив тятиву, в сторону Балдреда.
Балдред відбив атаку мечем.
З десяток лучників набігло на сходи, недалеко від Балдреда натягнувши тятиви.
Балдред розвернувся в сторону лучників, й лучники спустили тятиви Балдред відбив стріли, але декілька попали в Балдреда.
Стріли попадали на землю, не пробивши броню.
Хм цікаво який у них рівень, може через різницю у рівнях стріли не пробили броню, чи ще щось??
Балдред побіг на лучників стиснувши меч, як стріла влетів в ряди гоблінів, на сходах убиваючи одного гобліна за іншим, гобліни почали бігти на гору, де зібралась більша кількість гоблінів, друїдів і лучників.
Два гігантські гобліни напали на Паладина, обмінюючись атаками Паладин відтиснув гоблінів назад, двоє гоблінів відбивали мечі Паладина.
Від мечів розлітались іскри, шум від удару мечів розносився навкруги.
Обмінявшись декількома атаками, Паладин проткнув одного гобліна, й в змахом меча обезголовив другого.
Двоє тіл упало на землю, під ними швидко утворилась велика калюжа крові.
Кров вкривала обладунки, Паладина один з лучників попробував втекти.
Лучник почав бігти геть в замок, Паладин кинув в його сторону меч розрубавши гобліна навпіл. Меч вбився в землю, на половину.
Гоблін лучник випустив синю стрілу, в Паладина.
Стріла влучила в меч Паладина, яким Паладин прикрився й меч почав вкривати лід.
Паладин почав бігти на гобліна лучника, який хаотично вистрілював стріли які пролітали повз Паладина, попадають в землю.
Земля від деякий стріл вкрилась шаром льоду, тут й там спалахувала земля від попадання, червоних стріл.
Гобліни друїди закінчили читати заклинання, від їхніх тіл почав виходити зелений туман який кристалізувався в дрібні кристали льоду.
Кристали почали летіти на паладина, в туж мить гоблін лучник відпустив тятиву.
Від рук гоблінів друїдів посипались іскри, й зелені кристали спалахнули, підпалюючи повітря навколо Паладина.
Червона стріла пролетіла крізь полум’я, влучила в Паладина.
Паладина охопило полум’я.
Гобліни друїди й лучник розслабилась, як несподівано для них полум’я почало летіти на них, й швидко опинилось перед гобліном лучником.
В змах меча розсіяв полум’я, одночасно перерубуючи гобліна пополам.
Паладин швидко схопив гобліна за голову, й стиснув руку розтрощивши гобліну голову мозки й кров гобліна, вкрили руку Паладина тіло повільно рухнуло на землю.
Гоблін друїд впавши почав відповзати назад, капюшон впав й показалось лице спотворене, на якому навіть не розпізнати емоції.
Паладин, повільно йшов на гобліна.
Гоблін піднявся й впав на коліна заговоривши, на не зрозумілій мені мові.
Паладин зупинився й заговорив з гобліном, на цій самі не зрозумілій мові вказавши на стіну, на якій пів сотні лучників й друїдів пробували протистояти Балдреду.
Обладунки Балдреда вкривались кров’ю гоблінів, гобліни хаотично атакували Балдреда ранячи і інших гоблінів.
Друїди невпинно читали заклинання.
Почулись крики гобліна друїда, й всі друїди зупинились й відійшли назад.
Лучники проігнорували гобліна друїда, й продовжували атакувати Балдреда.
Тіла гоблінів вкривали сходи й стіну, Балдред йшов вперед вбиваючи лучника за лучником, доки не залишився один гоблін лучник.
Гоблін лучник спустив тятиву, й остання стріла гобліна відбилась від обладунків Балдреда, гоблін відходив назад Балдред продовжував йти на нього.
Не маючи стріл, гоблін кинув свій лук в Балдреда але промазав, швидко відходячи назад, обернувшись гоблін глянув вниз щось крикнув, й стрибнув зі стіни розбиваючись об землю.
Що ж на тому мабуть все, я розірвав зв’язок з кажаном й глянув вдаль.
Ансгер й не помітив, що змія яка обвилась навколо шиї змінила колір.
Глава 3 ч 1
Далеко в між вимірі яким міг пересуватись, й закидувати інших істот, повз змій.
Все навкруги вкривало зелене море трав, у далі доносився шум ріки, біля якої знаходився на вигляд старий занедбаний будинок.
На стіні будинку висіли червоні частини обладунків, колись бога війни, спереду будинку стоїть дерев’яний столик, з дерев’яними лавками, сонце високо у небі припікало, сине чисте небо.
Змій під повз, недалеко біля будинку, й збільшився у декілька разів.
З будинку почулись чиїсь кроки.
— А я то думав коли ти з’явися, скільки часу пройшло, з останньої нашої розмови.
Після цих слів, двері відкрились й з будинку вийшов воїн, повністю одягнений в кольчугу, з чорною обув’ю з шнурками, очі залиті кров’ю, волосся свинуватого відтінку.
— Еххх.
— Ну проходь раз приповз.....
— Стій чи радше сказати, підповзай за стіл.
Воїн засміявся.
Що найменш дев’ятсот років, а ти тут непогано облаштувався.
— А то за дев’ятсот років, я й хрестиком від нудьги вишивати навчився....
Воїн знову засміявся.
Змій проповз за стіл й виліз на лавку, воїн підійшов до лавки й сів з другої сторони.
— Так що нового, раз ти приповз щось сталось.
Та нічого я помер, мене воскресили, тепер прислуговую новому володарю Ансгеру, ти не повіриш двійник кого!
— Смерті!!!
Заговорив серйозним голосом воїн, дивлячись на змія.
Так він розвивається, й призиває собі армію, баланс монстрів і магії поступову відновлюється, і похоже він не розуміє що відновлює магію.
— Чи не хочеш ти сказати що він достатньо сильний, щоб зійтись в бою з ним.
Ні йому потрібно вчитись й вчитись, але колись може й стане настільки сильним.
— Ясно так що, ти від мене хочеш?
Змій підняв голову.
Драк може приєднаєшся до нього, щоб убивати на його стороні.
— Ні я не збираюсь впливати на його прогрес, а ти впевнений що він не контролює тебе?
Змій помахав головою.
Так впевнений що ні, контроль не діє на мене, хоч він й використав його на мені, я при-творився що я цього не поміти, зараз я запросто можу знищити його.
— Хм чого не знищив?
В нього є чи то страх, чи ще щось, що його хочуть чи можуть зрадити, як же це називається, о згадав параноя. Мене це дуже смішить.
— Хоча стривай Ансгер, десь я вже чув це ім’я.... Чикай хвилинку.
Воїн встав зі столу, й увійшов у будинок, й за декілька хвилин вийшов з своїми в руках.
Поклавши сувої на стіл, сувої піднялись в повітря.
— В цьому вимірі енергії і магії немає, тому доводиться використовувати ці сувої.
Пояснив воїн, й перед ним почали спалахувати сувої, червоним полум’ям.
— Хм я починаю пригадувати, я його знаю прямо за місять до битви з драконами...
Темна сторона місяця місто Голв, місце куди не поступало світло вулиці освітлювали ліхтарі, освітлюючи будинки по яким пересувались тіні, два три поверхові будинки, над дахами яких літали світлі істоти, які нагадували ангелів.
Ангели не перевищували, сорокового п’ятдесятого рівня.
Темними вуличками йшов бог війни, в центр міста де знаходився портал, який міг привести в пекло.
Або точніше на другий вимір сонця, де проживала смерть, який захопив повністю пекло й поговорюють, що не лише в цій реальності, ай в паралельних світах, якими керують тимчасові управляючі.
Проходячи вулички за вуличками, він дістався до центру міста в яку стояв портал.
По суті це розлом п’ять на шість метрів, нагадуючи фіолетову застиглу блискавку, біля якої стояв червоний скелет, з чорною грубою книгою, що найменш три тисячі сторінки, чорний плащ прикривав його тіло.
Бог війни підійшов до скелета.
— Мене чикають!
— Хм зараз гляним...
Скелет повільно відкрив по середині книгу, й почав повільно читати текст, написаний малим шрифтом, з ліва на право, й зверху вниз.
Будь хто за таку поведінку убив би на місті, цього скелета, рівень якого не перевищував одинадцятого, але він прислуговував смерті істоті яка керувала часом і простором.
Істота яка спасла й перенесла істот подібних на людей, але з волоссям синього відтінку, тривалість життя сто п’ятдесят триста років, жителі материка Морфей Імперії цитадель, яка грала велику роль світу Край.
Скелет глянув на бога війни.
— Хм так є, ви колишній житель материка Морфей, наполовину кровний Драк.
— Так щось не так.
— Вас чикає о.
Скелет підняв плащ біля правої руки, й глянув на електронний годинник.
— Через тридцять секунд проходьте.
Скелет закрив книгу, й портал засвітився жовтим сяєвом.
Драк пройшов через портал, й перенісся в кімнату.
В кімнаті заповненій купою книг, на дерев’яних полицях, в центрі кімнати стояв дерев’яний круглий стіл, спереду якого шкіряне велике чорне крісло, позаду таке саме шкіряне крісло.
В кріслі сидів смерть голову прикривала чорна мантія, яка робила його не помітним в темній кімнаті.
На столі стояла червона книга, сторінки якої смерть зараз гортав щось шукаючи.
В центрі стола стояли чорні свічки, які слабо освітлювали темну кімнату, в якій не вікон не дверей окрім розлому.
Хоч більшість називала це розломом, що в певній мірі було так, але точніше це можна назвати прохід між світами. Яким керували піддані смерті.
— Драк я зробив те що ти просив, два дозволи на переміщення істот, два дозволи на стирання спогадів і їх заміну, й два дозволи на пересування в часі назад, також дозволи на дві кулі в’язниці, ти можеш їх придбати в тертому вимірі в місті Кістляв.
Смерть клацнув кістлявими пальцями, й на столі появились документи з печатками й підписами, в центрі яких стояв один документ.
— Перевіряй чи все правильно, й постав підпис.
Драк повільно підійшов й почав перечитувати, про себе документи.
На диво ніхто досі не знав звідки, й якого походження смерть, і з якого часу.
Прочитавши Драк зібрав, купу документів й вийшов.
Через два дні недалеко від земель країни Тар, що тепер під контролем імперії, на землях що, зараз належать Трьом Драконам Існувала країна Синіх Рік,
Країна Синіх рік, утворилась після винищення раси Древніх Гоблінів, які по подобі нагадували людей, якби не їх зелена шкіра й надзвичайно високий інтелект, що перевищував інтелект людей в тричі, й силу в два рази але це вже інша історія.
Дорогою що йшла з міста Бат, йшли три непримітні на перший погляд мандрівники в чорних плащах накинутих на голови.
Хоч на дворі й було жарко а з горі палило сонце, на чистому синьому небі.
По сторонам дороги знаходились просторі поля, засаджені поля магічною рослиною, що дозволяла людям отримувати врожай, три рази на рік, і яку не могли їсти звичайні гобліни.
Сині колоски тягнулись в небо, описати цей вид можна лише одними словами, небо спустилось на землю, а по одинокі дерева які були в полі, здавалось відірвані від землі.
Оглянувшись по сторонам, один мандрівник скинув капюшон
— Фух нікого немає.
На вигляд двадцять років, коротке чорне волосся зелені очі.
— Е? Ви чого капюшон не знімаєте жара ж?
Двоє зняло капюшон, й оглянулись навколо.
— Ансгер не будь таким безпечним.
Давши під затильник заговорила дівчина, такого ж віку.
— Ай ти чого я вірю в твою магію, переміщення... І до того ми ж заплатили за неї так що, проблем не буде!!
— Не дратуй мене, ти вкрав гаманці в двох магів, й в знаті, і мені здається вони тебе помітили. І навіщо ти вкрав а? Можна обійтись було й без цього!
Ставши на ногу каблуком, за говорила роздратовано дівчина ненароком перечепившись від втоми.
— Еее завдяки навику призиву, вони й не помітили що втратили! До того ж вони самі хотіли її придбати, я лише купив її за їх золоті монети, ось і все.
Розсміявшись закінчив говорити Ансгер.
— Вічно ти так...
Заговорила бурмотячи, сама собі під ніс дівчина.
— Що таке? Ти щось ніби сказала?
— Нічого...
— А точно ми й до пуття не познайомились, мене звати Ансгер її Фейт, не бійся ми тебе відпустим, в країні Монстрів.
Дівчина подивилась на Ансгера, після його слів її білі котячі вушка за рухались, поправивши коротке біле волосся яке їй по плечі, вона на мить задумалась. На її шиї був сталевий, магічний ошийник раба.
— Так ви хочете щоб я вас провела, в Країну Монстрів?
— Так! – Відповів не довго думаючи Ансгер.
— Добре а чому ви хочете потрапити, в Країну Монстрів?
В далі показались листові дерева, від яких повіяло прохолодним вітерцем.
— Давай відновим енергію там, й підем далі.
— Добре...
— Так ти не сказала свого імені?
— М мене звати Ґерада.
Ансгер витяг сумку, з під плаща розкрив.
— Карта світу!
Сумка засвітилась білим світлом, Ансгер запхав руку й витяг велику карту.
— Це магічна сумка яку я ...... Кхм Призвав в одному, з магічних магазинчиків.
Говорив Ансгер розкриваючи карту.
— Призив цей навик споживає лише п’ять енергії, такщо за день я можу вк.... Гм призвати вісім або сім речей, й то я потім відчуваю слабкість а на відновлення, йде вісім годин плюс мінус дві години.
— Хм ясно.
— Ось глянь на карту ми відвідали вже три країни, на цьому материку залишилось ще вісім, нам просто подобається подорожувати.
Фейт спершись спиною об дерево задрімала, й повільно опустилась на землю.
— Ну ось Фейт хотіла відвідати країну Тар, а вже потім країну монстрі, але через слухи що, імперія найближчим часом вторгнеться в країну Тар, поки вона спрямовує більшість сил на війну, проти країни монстрів на кордоні. Тар ослаблює оборону на своїх кордонах, через нехватку військ, цією слабкістю і може скористатись Імперія.
Ансгер розповідав і проводив пальцем по карті, по кордоні імперії й країні Тар.
Ансгер замовк на хвилину.
— Знаєш це моя особиста думка, якби країна не спрямовувала розвиток теократії, а технократії не тільки в науковому напрямку сили, а й в магічному, Країна Тар тоді могла мати шанс а так.... Ех що я буду говорити, по живем побачим.
Закінчив говорити Ансгер, склавши карту положив в сумку, й ліг на траву поклавши руку за голову.
— Відпочинь у нас ще довга дорога...
Говорив Ансгер повільно засинаючи, не помічаючи в далі фігуру в червоних обладунках.
Фігура в червоних обладунках, тримала дві білі кулі в руках, чорне світло від яких повільно, підповзало до наших героїв, й за декілька хвилин всі розчинились ніби їх і не було.
Фігура підійшла до місця, де не давно був Ансгер.
— Так значить тебе звати Ґарда, ти мені не потрібна, хоч в тебе й вищий рівень за їх, але вони мені пригодяться, а тебе я відправлю в твою країну.
Фігурою в червоних обладунках, виявився Драк.
— Фейт і Ансгер ви прийдете в цей світ, коли монстрів поменшає а магія ослабне, я за вами слідкував так що, ви відродити магію, але втратите свої тіла і станете монстрами світу цього, в різних часах в незалежному від вас часі відродите монстрів.....
Драк припинив говорити, водночас його тіло зникало в повітрі.
Так ось звідки я тебе знаю, цікаво.
Епілог
Пройшло два роки.
В одній з кімнат в добудованій вежі замку, сидів Ансгер в чорній мантії, одягнувши Амулет знань читав один з щоденників, колишнього мешканця замку.
Прочитавши щоденник Ансгер відклав його в сторону, на купу книжок заклинань магії, різних рангів навіть невідомих.
Відкинувшись на спинку крісла, Ансгер оглянув кімнату.
Кімната заповнена книгами з усіх сторін, акуратно розставлених на книжкових полицях, навпроти дерев’яного стола знаходились двері, перед столом стояло невелике дерев’яне крісло, з дерев’яною спинкою.
Кімната подружена в темряву, лише проміння повного місяця освітлювало кімнату.
Вогники в очах Ансгера спалахнули, блідо зеленим кольором, й повільно почали гаснути. Ансгера знову поглинули роздуми про минуле й про майбутні події, які сколихнуть імперію й все одно залишиться, він в тіні.
Ось цікаво наскільки падуть ціни в Імперії, після смертей губернаторів Імперії, і чи вдасться моїй торговій організації захопити ринок.
Хм цікаво б гляну очима демонів завтра, але не буду ліпше почекаю на звіти, від вурдолак в містах, думаю напад демонів по відлякує торговців з Імперії, і щоб втримати торговців, Імперія буде змушена зменшити податки. Й водночас організація Торгового меча захопить ринки, не тільки зброї а й харчові...
Варла керує організацією й замком з погляду гоблінів, це Варла захопила замок, за допомогою контрольованої нежиті.
— Хех смішно.
— Шшшш шшшшш шшшш ш шшшш.
Зашипів змій піднявши голову, на передньому кріслі.
— Шшшш шшшшшшшш шшш.
— Ні непотрібно я сам.
Кімнату поглинула тиша, лише вдалі унизу чути, удари об камінь.
Ансгер сів в крісло зложивши руки, ніби на когось чикаю.
За десять хвилин в вікні показалась тінь руки, з гаком в руці, Ансгер не дивлячись в сторону тіні, клацнув пальцями правої руки.
Залізши в вікно тінь освітило місячне проміння.
В темряві стало видно гобліна в чорній шкурі, з двома гаками в руках, гоблін швидко оглядав кімнату, й побачив скелета зачепивши гаки об шкуру, швидко по бокам, гоблін витяг з спід шкури дубину.
Кроки гобліна не було чути, як і шуму від нього.
Гоблін розбігся замахнувшись дубиною.
Стрибок й дубина зіткнулась з чимось, на відстані від скелета.
Хлопок й з голови гобліна потекла кров, дубина випала з рук тіло замертво впало на підлогу.
З кута кімнати почав стікатись як вода слиз, до тіла гобліна, з білою кулею з верху.
Ансгер ще раз узяв в руки щоденник мешканця замку, й розкрив його ніби нічого й не сталось.
— Цікаво чи зможу я прочитати без амулету, мені здається я трохи вивчив цю мову хм?
Ансгер попробував прочитати декілька слів, і вдалось але інші ні.
— Ех...
Відклавши в сторону щоденник Ансгер відкинувся на спинці крісла, й знову задумався.
Якщо вірити щоденнику замок належав таємній організації, по імені Кривавий Орден.
Члени організації завдяки секретним заклинанням, подовжували собі життя при цьому перетворюючи людей в зомбі.
Хм це пояснює тіла знайдені в підземеллі замку, й скелетів...
Цей гоблін пробрався в вежу, щоб щось вкрасти? Цього я вже не дізнаюсь, хоча можна воскресити його, а потім що з ним робити я не знаю....
Грохот обладунків розносився біля вежі.
Ансгер виглянув у вікно й побачив десятки, гоблінів вистроєних в дев’ять рядів по десять гоблінів, всі гобліни були в чорній броні.
Навпроти них почали вистроюватись в шеренги, десятки гоблінів одягнених в шкури звірів, зі сумками за спинами.
— Диверсійна група цікаво хм, вони якщо не помиляюсь відправляються в країну Тар, яка недавно придушила переворот.
Накинувши капюшон Ансгер вирішив пройтись, одягнувши перстень скритності Ансгер направився до гоблінів.
На наступний день.
В одній з таверн міста губернатора, як завжди стояв гул тут і там ходили відвідувачі.
В кінці кімнати в неосвітленому куті, сидів не примітний відвідувач, в непримітному звичайному пошарпаному одязі пересічного жителя, з чорною накидкою за спиною.
Через погано освітлено приміщення, його обличчя не було видно, до того ж через те що, він накинув капюшон на голову.
В таверну зайшов торговець, в дорогому брані було видно що він подорожує, одяг сірувато світлого відтінку.
Торговець оглянув таверну.
— Чого треба?
Викрикнув власник таверни розливаючи напої.
Торговець направився до власника таверни, розплатившись трьома малими бронзовими монетами, узяв два кухолі пива й направився в кінець кімнати, в неосвітлену частину.
Дійшовши торговець зупинився.
— Брет це ти? – За говорив торговець.
Брет махнув рукою й торговець підійшов, сівши за стіл підсунув кухоль Брету,
Й повільно витяг мішечок, й поставив на стіл.
— Як і домовлялись!
Брет узяв мішечок й глянув на торговця, і махнув головою.
Брет перевів погляд на кухоль пива.
— Навик Дзеркальне вбивство активувати!
Заговорив тихо хриплим голосом Брет.
— Я вибачаюсь але ви нарвались, не на тих людей.
Сказав Брет й його очі засвітились, червоним кольором.
В замку губернатора.
В центрі кімнати стояв прямокутний стіл, з однієї сторони заповнений різноманітною їжею.
За столом сидів лише губернатор, з обох сторін губернатора стояли столові прибори, перед ним стояло горнятко чаю з підлуженою з низу, невеликою мисочкою.
Губернатор повільно узяв чай, від якого розносився пар.
Глянувши в горнятко чаю, губернатор побачив в горнятку темну тінь.
— Я вибачаюсь але ви нарвались, не на тих людей. – Заговорив хриплий голос, з чашки чаю.
Очі тіні спалахнули, червоним кольором.
Губернатор поклав на стіл горнятко чаю, його рука потягнулась за ножом.
Швидким змахом руки, ніж сковзнув по його шиї й з шиї хлинула кров, заприскуючи стіл кров’ю, кімнату заповнили хрипи, й з грохотом тіло звалилось на підлогу.
Тим часом в таверні.
Торговець спокійно піднявся, з за столу.
— Організація Торгового Меча, надіється на подальшу співпрацю з вами, будь ласка не виходьте з таверни, найближчу годину.
Після слів торговця на дворі розносились вибухи, й удари уламків по вулицям. міста
На мить вулиці заповнила тиша й всюди почали розноситись крики
Трговець повільно направився до виходу повільною ходьбою
Люди з таверни почали вибігати на вулицю, хтось з вулиці почав забігати в таверну, все заполонив хаос крики й відчай людей.
http://tl.rulate.ru/book/11808/246347
BrokenSword10050 (читатель)
1 апреля 2018 в 13:24
0
