Готовый перевод В Гарри поттер з гачой...: Глава 8

Наближалося Різдво. Просто одного ранку всі прокинулися — і, крім звичного холоду, побачили ще й сніг. А потім почалося справжнє паломництво майже всіх учнів до медичної відьми. А мені не треба було. Щоб не марнувати час, учитель навчив мене основам цілительства.

Чесно кажучи, я здивувався. Як так? Я ще навіть однієї школи не вивчив до кінця, а він уже вчить мене зовсім іншій. Але, як виявилося, він дає мені вибір — школи магії, з якими я повинен буде стикатися у бою з ворогом.

Щонайменше він зрозумів, що я не зміг би перемогти троля самими кігтями, і що метаморфоз у моєму випадку — не зовсім ті, що потрібно. Проте він навчив мене змінювати зовнішність. Коли я запитав, де можна зберігати лишню масу для метаморфізму, то він мене «обламавши». Ні я не помилився з якось карманом чи простором для надлишкової маси, але виявилося — що я в школі не зможу провести ритуал потрібний. Просто години не вистачить.

Шкода лише, що не міг розповісти про все це друзям чи покликати їх учитися разом зі мною. Аж ось прийшла відповідь з дому на лист, який Креол відправив. І він просто не дозволив мені його прочитати. А потім довго лаявся. Дуже довго.

Як виявилося, я фігурую у пророцтві — і повинен перемогти Темного Лорда. Але для цього той має сам прийти й «відзначити дитину». Очевидно, він не знав повного тексту пророцтва, раз таки прийшов.

А про пророцтва учитель сказав одне: якщо вони справжні — краще не йти проти них, бо можна отримати стільки проблем, що завиєш. Один уже спробував — і світ майже втратив магію.

Бо, проходячи шлях, який мав пройти герой, той не врятував — і не зробив того, що мусив, щоб зберегти магію.

Тому вчитель сказав, що сам він до Темного мага не полізе, але підготувати мене так, щоб я міг їх пачками вкладати — це він може.

Наступного дня після того листа прийшов ще один. Я його перевірив — виявилося, що це були контракти з поясненнями: що, як і чому працює саме так, а не інакше.

Тож я дізнався, чим відрізняються контракти, обети й магічні клятви.

Контракт може підписати будь-хто, і там обов’язково вказуються умови розірвання. Нічого смертельного: максимум — стерта пам’ять на час дії контракту. І то лише та інформація, яка стосується самого контракту.

Наприклад, якщо хтось укладе зі мною договір про збереження таємниці — він не зможе її розкрити. Щойно він спробує поділитися нею — контракт вважатиметься розірваним з його боку, і пам’ять буде стерта.

Навіть якщо його спробують допитати, застосувати легіліменцію чи ще щось — контракт усе одно активується і видалить потрібні спогади.

Але мінус у нього є — це час. Він не вічний. І навіть якщо я сам підпишу, то по завершенню строку дії контракту — частина пам’яті однаково зітреться, якщо не буде окремих умов.

А от з обетами й клятвами — все набагато серйозніше. Там можна вляпатись у справжні проблеми. Наприклад — у вічну службу.

Бувало, що цілі роди переривалися саме через такі обети, які магія прийняла як істинні. Різниця між ними теж є:

обет може вбити або перетворити людину на «овоча», а клятва — відібрати всю магію одразу або поступово ослабити мага.

І вот мені прийшло письмо де говорилось щоб я прийшов к Макґонеґел і розповіл її, а там і дізнаємось про Дамблдора.

Сказати що я удівілся, ні чого сказати. А ведь в началі мені сказали щоб я нікому не доверял і не рассказувал про систему. Но коли дочитав письмо, то увідел текст контракта, обета і клатви. І спеціально зробилени под професора і діректора. Но так же там було второє письмо, де обьяснялось почему я должен поговорити з ними. І там то що я должен заручиться подержкою лиц що знакомі з внутрешньом кухнею Маг братанії. А не просто Креол, або Ультана. Їх не смотря на навики нікто тут знав. І іменно і за цього вони не смогут нічого зробит. А Ультана вообще могут не пустить.

Решили що лучше коли всі поїдут ученіки з школи по домам. Но пока ждали коли всі поїдут уроки і навчання з іграми з друзями продолжались. А грали ми в шахмати, заклинаніями, наприклад акціо притянути нужний предмет, або депульсо здвінути.

І вийшовши з підвалу після уроку зіллєваріння, учні побачили в коридорі велику ялинку, що загородила увесь прохід. Дві величезні ноги й гучне сопіння свідчили, що за ялинкою був Геґрід.

— Гей, Геґріде! Допомогти? — запитав Рон, просунувши голову між гілля.

— Ні! Все добре, дякую, Роне.

— Звільни прохід! — почувся з-за Ронової спини зневажливий голос Мелфоя. — Що, Візлі, вирішив, тіпа, заробити трохи грошенят? Мабуть, теж хочеш стати ключником після Ґогвортсу бо Геґрідова халупа — справжній палац проти барлогу твоєї родини.

Рон кинувся на Мелфоя, але сходами якраз спускався Снейп.

— ВІЗЛІ!

Рон, що схопив Мелфоя за груди, відпустив його.

— Його си спровокували, професоре Снейпе, — пояснив Геґрід, вистромивши крізь гілля своє волохате обличчя.

— Малфой почав ображати його батьківщину.

— Це не має значення. Бійко, Геґріде, це порушення правил Ґоґвортсу.— сказав солоденьким голосом Снейп. Но я його перебив.

— А вот і ні. Я читав правила, і там сказно що ми в праві защищати честь сімьї. І даже больше, ми обязани це робити. — Хотів продолжити но меня професор Снейп перебіл.

— Можно остаівати честь в дуелях на магії, а не драками как магли. — І він був прав. Та і захист должен був відбуться в вигляді дуелі які запрещени в школі.

Малфой, Креб і Ґойл стали нескладно продиратися повз ялинку, обтрушуючи голки і самодовольно шкірячись.

— Я йому покажу! — скреготів зубами Рон. — Я колись дістануся до нього!

Рон, що схопив Малфоя за груди, відпустив його.

— Його сі спровокували, професоре Снейпе, — пояснив Геґрід, вистромивши крізь гілля своє волохате обличчя.

— Мелфой почав ображати його батьківщину.

— Це не має значення. Бійко, Геґріде, це порушення правил Ґоґвортсу, — сказав солоденьким голосом Снейп. Але я його перебивши.

— А ось і ні. Я читав правила, і там казно що ми в праві захищати честь сім'ї. І навіть більше ми зобов’язані це робити. — Хотів продовжити, але мене професор Снейп перебив.

— Можна залишати честь у дуелях на магії, а не бійками як маглі. — І він мав рацію. Та і захист повинен був відбутися у вигляді дуелі, які заборонені в школі.

Мелфой, Креб і Ґойл стали нескладно продиратися повз ялинку, обтрушуючи голки і самовдоволено шкірячись.

— Я йому покажу! — скреготів зубами Рон. — Я колись дістануся до нього!

— Гай-гай, нема чого си журити, скоро Різдво, — втішав їх Геґрід. — Знаєте, що? Ходить зі мною до Великої зали, там тепер так чудово!

Тож ми всі пішли слідом за Геґрідом із ялинкою до Великої зали, яку оздоблювали до Різдва професорка Макґонеґел та професор Флітвік.

— О, Геґріде! Остання ялинка! Постав її, будь ласка, в тому далекому кутку.

Зала стала надзвичайно гарною. З усіх стін звисали гірлянди з омелі та гостролисту, а на підлозі стояло не менше дванадцяти різдвяних ялинок; деякі з них іскрилися малесенькими сосульками, а деякі виблискували сотнями свічок.

— Скільки днів вам позбавило до канікул? — запитав Геґрід.

— Один, — сказала Герміона. — До речі… хлопці. у нас ще півгодини до обіду, ходимо до бібліотеки.

— Авжеж, справді, — погодився Рон, неохоче відвівши очі з професора Флітвіка, що випускав зі своєї палички золотаві бульбашки, спрямовуючи їх на гілля нової ялинки.

— До бібліотеки? — здивувався Геґрід, проводячи їх із зали. — Перед канікулами? Чи не дуже, га?

-Так Герміоно, пішли краще провідемо Невіла. А то він знову забуде пароль і знову спатиме перед входом.

— А, та треба. — погодилася Герміона, і Рон сказав що сходити і проведе його до гуртожитку.

А ми пішли до бібліотеки, Геґрід почувши що треба піти провідати Невіла лише кинув і пішов у своїх справах.

Відколи Геґрід проговорився про Фламеля, ми справді шукали в книжках згадки про нього, бо як інакше можна було дізнатися, що саме хоче вкрасти Снейп? Ну так думали друзі, а мені цікаво, що про нього пишуть. Чим так уславився Фламель, щоби потрапити до книжок? Його не було серед «Великих чарівників XX сторіччя» та «Видатних магів сьогодення»; не згадували про нього і в «Найважливіших магічних відкриттях сучасності» та «Дослідженні останніх тенденцій чарівництва». До того ж, звичайно, треба було ще враховувати розміри самої бібліотеки: десятки тисяч книжок, тисячі поличок, сотні вузеньких проходів між стелажами.

Герміона дістала список тем і заголовків, які вирішила перевірити. Я попрямував до відділу літератури для службового користування. Я вже давно підозрював, що прізвище Фламеля могло бути десь там. На жаль, щоб заглянути до будь-якої книжки з цього спецфонду, треба було отримати дозвіл, підписаний кимось із учителів, але хто б мені таке підписав? Це були книжки з описами ритуалів могутньої чорної магії, яку в Гоґвортсі ніколи не вивчали, і читати їх могли лише ті старшокласники, які досліджували найвищі рівні захисту від темних мистецтв.

Но нічого не найшовши ми пішли на обід. А там вже народ собірался в групи і обсуждали кто поїде і як проведе канікули.

— Поки я буду на канікулах, ви й далі шукайте, добре? — сказала Герміона. — Коли щось знайдете, пришліть мені сову.

—Ти можеш розпитати про Фламеля в батьків, — порадив Рон. — Ніякого ризику.

— Це правда, ніякого — особливо, коли зважити, що вони в мене зубні лікарі, — усміхнулася Герміона.

— Ну а вдруг щось в маглів відомо. Як з мерлином. — Додав Невіл якого відпустили з мед кабінету.

І коли Невіл і Герміона поїхали до сімей я остався з Роном. Но і за того що треба було поговорити з професором пришлось придумувати отмазку.

— Рон, а ти не знаєшь де сейчас професор Макґонеґел? — Спитал я і подивился на Рона, що вже з подивом на мене дивился.

— Ні, а тобі навіщо. — Задал в принципе очікуваний вопрос Рон.

— Та хотів дізнатись, хто обично остається з професорів, а то якщо у них тут чергування, то преставь якщо в наступному місяці буде Снейп. — Придумав вопрос от якого самому стало цікаво.

— А це ти можешь спитати в близнеців, но вони наче десь експериментуют з зілям якиймсь. — Сказав Рон і махнув на виход з гуртощитку де ми сиділи і грали в магіческі шахмати. Забавні вони кстаті маленькі големи. — Або у Персі. Но він навірно опять к своєй подруге побежав. — Сказав і задумался він. — А знаєшь, а вот як спитав то стало цікаво, вони навірно в кабінеті трансфігурації.

І пійшли разом шукати, но він отправился шукати близніцов, так як я сказав що слишав знакому фамілію, но хотів собрати інформацію. А то вдруг не знакома людина. І Рон согласівся найти братів своїх.

А я пішов до професора. Вообще було страшно. А що буде якщо через неї смогут забрати систему, або заблокірувати якось її. Весь план сейчас у мене строїться на неї. Я вже потратив всі гроші що мав, лише щоб накопити по больше очков для крутки. Ведь люби новорічни празники це сімейні празники. І може там буде мені або комусь ще получити родню.

І как оказалось гроші що вона мені дає, теж можно потратити. А в Виручай—Комнате пополнялась проклятими галеонами. А я і не протів. Я вже налавчився знимати проклятія, так як щось страшне другі діти просто не могли наложити. Тож поповнив 18 золотих що в мене оставалісь після Хелловіну 25 додаткових.

І поки думал, про то що буде в майбутньому я прийшов в кабінет професора Макґонеґел. Коли постучав і услишав що можно войті, я відкрив дверь і зайшов.

Вообще кабинет професора не учебний класс де вони вчат. Хотя деякі роблит їх вмісте, могут как понял зробити вхід з класу, або по сусідству. Но в Професора Макгонагал був свій власний кабінет недаліко от башні грифондора, как і в усіх деканів.

Я ступив усередину й обережно зачинив за собою двері. У кабінеті професорки Макґонеґел стояла тиша — така напружена й точна, ніби кожен звук тут мусив бути схвалений заздалегідь.

Стіни були кам’яні, сірі, але їх оживлювали гобелени Ґрифіндору: леви на червоному тлі — горді, без зайвого пафосу. Світло лилось з високого вікна, пробивалося крізь скло і падало на стіл, за яким сиділа вона. Або, точніше, вже піднялася.

Її письмовий стіл виглядав… серйозно. Темне дерево, ідеально рівна поверхня. Ні пилу, ні безладу. Тільки перо у підставці, чорнильниця, кілька сувоїв, і — що мене здивувало — чашка. Чайна. Зі щербинкою. Але вона стояла так упевнено, як і сама професорка.

Погляд ковзнув по полицях — книжки, старі, важкі. Більшість, здається, про трансфігурацію. А ще — мініатюрна срібна ложка, що ворухнулась, щойно я на неї глянув. Не здивуюсь, якщо вона колись була мишею.

Я відчував себе так, ніби моя сорочка погано заправлена, і думки розлізлися по кутках мозку. Але тут, у цьому кабінеті, навіть думки ніби вишикувались рівніше.

— Містере Поттер, — пролунало з-за столу голосно й чітко. — Щось сталося?

— Ні, професорко. Просто… — я ковтнув, намагаючись втримати погляд на її очах, але все одно зрідка зиркав на підлогу. — Мої родичі з портретів порадили мені звернутись до вас за… консультацією. З деяких питань. Які… трохи незвичні. — Я намагався не здатися винуватим. І не виглядати надто наляканим. Вийшло погано.

— Консультацію? — її брова ледь помітно піднялась, голос лишався холодно-чітким.

— Так, — швидко кивнув я. — Але… перш ніж я зможу сказати щось конкретне, я хотів би попросити… укласти між нами контракт мовчання. Магічний. Дуже простий — лише щоб ви не могли переказати ці слова, навіть якщо захочете. В письмі говорилось що він типовий. Не через недовіру. Просто... я боюсь.

Її погляд став пильнішим. Не ворожим, але уважним. Вивчаючим.

— Містере Поттер, — повільно вимовила вона, — це дуже серйозне прохання. Зазвичай учні не потребують таких заходів.

— Я знаю, — знову ковтнув. — Але... у мене з'явилося дещо. І воно може бути або дуже небезпечним, або дуже важливим. І я не впевнений, що варто довіряти… всім. Навіть директору. Я не знаю, чи він зможе… чи захоче... забрати це. Або заборонити. Або змусити присягнути, що я цього не використаю. — Мої слова летіли вже самі, ніби виривались з душі, поки я ще мав сміливість говорити.

Професорка не відповіла одразу. Вона дивилась на мене кілька довгих секунд. Потім повільно підійшла до шафи, дістала срібний футляр і поставила його на стіл. Відкрила. Усередині лежав пергамент і тонкий перо-дипломат.

— Це простий контракт мовчання, — сказала вона рівно. — Відноситься лише до тієї розмови, яка зараз відбудеться. Жоден зі сторін не зможе передати зміст третьому. Але я попрошу: перш ніж ми підпишемо, чи можеш ти сказати — це щось, що загрожує школі?

— Ні, — видихнув я. — Це… більше стосується мене. І того, що мені з цим робити.

Вона кивнула і жестом вказала на перо.

— Тоді підписуймо.

І після того як вона підписала, а бумага загорілась і дим от його окутав руку і став виглядати як браслет, я розповів їй про систему. Про те, що випадає, і чому це для мене важливо. І як можливо легалізувати розумних. Показав Магічний грамофон Візлі і послухали, що кричали. Але сказав, що там зазначено, що це з майбутнього, і ми там повинні вчитись на другому курсі, якщо вірити системі. Ще показав "Секрети Гоґвортсу", том ІІ, підручник Магії Духовного цілителя. А в кінці показу призвав вчителя.

— Дозвольте представити. Архімаг Креол, син Креола з Ура, Верховний маг Шумеру, мій наставник, і саме завдяки йому я залишаюсь найкращим у класі з практики не лише у вас, а й на чарах, гербології. І вижив я в бою з тролем завдяки заклинанням, яким він мене навчив. І хотів попередити: хоч він і знає прекрасно англійську, наче вчився з дитинства, але він із Шумеру. Давнього Шумеру. І він не варвар, але просто виріс тоді, коли маги не ховались, а служили царям.

Я вирішив так зробити, щоб не було проблем потім, коли він мене виганятиме. А про це ми домовились. До мене буде ставитися не так серйозно на підсвідомому рівні. А до Креола вже як до дорослого. Можливо, і краще буде для нас перший варіант, але хто знає, що краще, а що — ні.

І коли вони познайомились, мій вчитель відправив мене до друзів, попередньо нагадавши про питання, яке я озвучив Ронові, що задам професорці. І, як виявилося, викладачі, які залишаються у школі, можуть бути там хоч увесь рік, і навіть на літо. Але голови факультетів повинні залишатися на навчальний рік у школі, і на канікулах — якщо хтось залишається.

І коли дізнався про це, я пішов шукати близнюків разом з Роном.

Інтерлюдія

Контракт на пергаменті вже згорів, залишивши магічний браслет на зап’ястку жінки. Тонка нитка диму піднялася вгору і розсіялася, залишивши по собі відчуття чогось невідворотного. Макґонеґел повільно відклала перо, глянувши на свою руку. Браслет був тонким, але невблаганно щільним, ніби сплетений із самого слова «обов’язок».

— І все ж, що буде, якщо цим зацікавиться директор? — її голос був рівним, але в ньому чулася внутрішня напруга. Не страх, а усвідомлення можливої загрози.

— Альбус мудрий. Але мудрість не завжди рівна стриманості, — відповів Креол. Його погляд був твердим і спокійним, наче шахіст, що передбачив наступні двадцять ходів. — Якщо він дізнається — або допоможе, або спробує забрати. Я ще не знаю, чого від нього очікувати. Тому й потрібна була ця розмова — щоб зрозуміти, чи варто відкриватися.

— І ви дозволите? — запитала вона, звузивши очі. — Якщо мова йде про силу, яка не має аналогів у сучасному магічному світі?

— Я не дозволю нікому забрати у мого учня те, що належить йому по праву. Але директор заслуговує знати — у свій час. Поки що — не від вас.

Мінерва опустила погляд на браслет. Його сріблясто-матова поверхня час від часу пульсувала м’яким світлом, ніби реагуючи на її думки. Це був не просто магічний артефакт — він визнавав її.

Макґонеґел тихо зітхнула. Її риси залишалися суворими, але щось у погляді змінилося. Визнання. Повага.

— Він розумніший, ніж здається.

— І сильніший, ніж знає, — м’яко додав Креол. — Але навіть найсильнішому потрібна опора. Ви можете стати нею — якщо оберете.

Вона мовчала кілька секунд, перш ніж заговорити знову.

— Він сам сказав, що отримав систему не випадково. Що вона була з ним з народження. Це серйозно.

Креол кивнув.

— Це так. І крім мене, про це знають лише портрети його предків у маєтку. І тепер ви. Це не дарунок — це частина його сутності. І небезпека в тому, що якщо директор дізнається — спокуса буде надто великою. Система дає йому те, чого більше не існує в цьому світі.

— Він же сам вирішив вам довіритись. Але чому не Дамблдору?

— Він бачив слова в описі: «Дамбігад». Це спрацювало на підсвідомому рівні. Та й інтуїція його не підвела. Портрети родичів описували Альбуса зовсім інакше, ніж я побачив в асиміляції. Це був не той Дамблдор, якого всі знають. Людина, що носить тягар усього світу на плечах, старий, але з внутрішнім вогнем, готовий вести за собою. Та той, кого я побачив, не мав цієї сили. Він виглядав як маніпулятор, що маскується під мудрість. Він не був тим, ким здався.

— Ви говорили про асиміляцію… Що це?

— Асиміляція — це не поглинання душі. Це копіювання особливостей і передача знань. Сама душа при цьому не зникає, хоч і може бути порушена. Але я не роблю цього без згоди, — Креол злегка посміхнувся. — І, до речі, призови, які він отримує, — це не люди, яких витягли силою. Це копії розуму, які передають душі ключові риси оригінала. І навіть якщо хтось дуже сильний — асиміляція дасть слабшу копію. Не знаю, вона не може просто призвати когось сильного. Або енергії не вистачає, або призови, якщо перевищать якийсь поріг, вже будуть слабшими.

Макґонеґел нахилилася вперед.

— Ви щиро вважаєте, що Альбус може бути загрозою?

— Можливістю. Але якщо він спробує щось зробити, я заберу учня негайно. Я здатен його захистити. І навчити. Особливо після того, як я асимілюю самого Дамблдора, якщо буде потреба.

— Це божевілля, — прошепотіла вона, але в голосі не було осуду.

— Ні. Це — стратегія. І довіра. Мій учень уже зробив свій вибір. Залишилося дочекатися, чи зможе директор підтвердити, що гідний тієї довіри, яку колись мав. Якщо ні — ми підемо.

Мінерва ще раз глянула на браслет, що туго обвивав її зап’ястя, і лише кивнула — коротко, твердо, наче ставила печатку.

Тиша, що настала, була незвичною — не гнітючою, а напружено-продуктивною. Вона розірвалася, коли вони продовжили розмову, і коли професор Макґонеґел дізналася, що може сама себе асимілювати, щоб отримати знання, які можуть відрізнятися.

— Отже, ми чекаємо до Нового року? — запитала Мінерва, трохи нахмурившись.

— Так, — підтвердив Креол, його погляд став більш розсудливим. — Мій учень сказав, що новорічні свята — це час, коли родини збираються разом. І тому, можливо, через це гач може призвати когось із наших родичів. Якщо це станеться, ми зможемо побачити, як це вплине на ситуацію.

Мінерва кивнула, розмірковуючи над його словами.

— Це дуже ризиковано, — зауважила вона. — Але, можливо, саме на це ми й чекали — шанс побачити, що станеться в такий час.

— Саме так, — відповів Креол, погляд його став ще більш задумливим. — Ми просто чекаємо, не втручаючись у процес. Спостерігати буде важливо, навіть якщо нічого не зміниться. Це дасть нам нову інформацію для наступних кроків.

Вони знову занурилися в тишу, кожен у своїх думках, готуючись до наступних кроків. Спільно вирішене очікування стало їхнім останнім кроком перед наступним випробуванням.

Кінець Інтерлюдії

Ідучи назад у гуртожиток з близнюками і їх братом Роном з схованка близнюків де виявилося вони просто тренерувалися в чарах. Ми розмовляли. Я розпитував про Тонкс. На що вони почали підколувати що я вже цікавлюсь дівчатами, і що скаже Герміона на це. На що я сказав що просто ніби її мати з бліків і цікаво яка вона так як можлива родичка. Ну вони й розповіли про неї, що знали. А знали вони небагато. Бо когось по одинці чіпати факультет борсуків не дуже розумна дія. Можуть у відміщення за одного знайти і всім факультетом пояснити що це не дуже розумна ідея і чому. І коли вони казали то мені здалося, що вони розповідали зі свого опиту.

Но в конце дня коли вчитель опять став наблюдати наче призрак який вселився в тіло. Хотя як оказалось він може і виходити з тіла, і його нікто не бачить. Но він розповіл що чекаємо нового року. А я написав предкам про це і про що домовились вчитель з професором.

І став ждати бустера на новорічні свята. А проводив час я в бібліотеке, наче шукая інформацію про алхиміке. Но на самом ділі дізнавался про то кто з рабов Воландеморта сейчас на свободі, а кто в тюрме і чем відома та тюрма. Конечно тогда узнав про Сіріуса. І понял що щось не чисто, і за чого довіра к діректору оказалась наче уменшелась ще більше. Но так же узнав про професора Снейпа. Но не только газету стару я читав. Я дествітельно читав книги. Ще грав з Роном і тими кто остался в школі. Но вчитель дав час відохнути трошки. Він сам був занятий, вивчав і розповідал професору Макґонеґел про Трансформацію з шумеру. І про рітуал "Трансмутації металів". А він сам вчився анімагії, не як спеціальності контролю тварин, а перетворення себе в тварину.

І так со скутой настав час Різдва. Разбуди мене крик Рона що звал мене. Сегодня я дав собі поспати по дольше з разришенія вчителя.

Напередодні Різдва я лягав біля постелі, представляючи різні завтрашні страви і забави і зовсім не сподіваючись на дарунки. Але, прокинувшись уранці, одразу побачивши біля ліжка чималеньку гору пакунків.

— Вітаю з Різдвом! — сонно пробурмотів Рон, коли Гаррі вискочив з ліжка і накинув на себе халат.

- Тобі також! - відповів я. — Ти бачиш? Я маю подарунки! - Обрадувался я, веть у дурслів могли просто дати відохнути, або кусок сладості якогось.

— А ти чого сподівався, капусті? — здивувався Рон, повертаючись до своїх пакунків, яких було значно більше, ніж у мене.

Взявши верхній подарунок. Він був загорнутий у цупкий бурий папір, на якому виднів абияк нашкрябаний напис: "Гаррі від Геґріда". Усередині була грубо обтесана дерев'яна дудка. Геґрід, певно, сам її вирізав. Коли я дмухнув — пролунало щось подібне до ухкання сови. Навірно щоб звати Гедвіґа коли вона треба буде мені.

В іншому, малесенькому, пакетику була записка.

"Ми отримали твого листа і посилаємо різдвяний подарунок. Дядько Вернон і тітка Петунія".

До записки було приліплено скотчем монетку у п'ятдесят пенсів.

— Оце кохання! - Сказав з сарказмом я. Рон зацікавився монеткою.

- Дивно! — вигукнув він. — Яка дивовижна форма! Це що, гроші?

— Можеш узяти їх собі, — розсміявся я, побачивши Ронів здивування. — Так, від Геґріда, від тітки з дядьком, а хто це прислав? - Коли став счітати пакунки і перечилсювати з тих кто подарувал і побачив невідомий но досить великий пакунок.

- Мені здається, я знаю хто, - сказав, почервонівши Рон, і показавши на досить великий пакунок. - Моя мама. Я їй розповів, що ти ні від кого не сподіваєшся дарунків і… Ой, ні-і!.. — простогнавши він. — Вона сплела тобі світ фірми Візлі.

Розірвав папір і побачивши там пухнастий яскраво-зелений свитер і велику коробку домашнього печива.

— Щороку вона плете нам світри, — бідкався Рон, розпаковуючи свого, — і мій завжди темно-бордовий!

— Яка вона дбайлива! — сказав я, і покуштував печиво, яке виявилося дуже смачним. І конечно після проверки магічним зглядом. Наче було чисто.

Наступний подарунок також мав ласощі — шоколадні жабки від Герміоні.

Залишався ще один пакунок. Я підняв його і поважив на руці. Він був легенький. Розгорнувши, я побачив щось текуче й сріблясто-сіре що ковзнуло на підлогу, блискучими складками. Ронові аж дух забило.

— Я чув про це, — сказав він притишеним голосом, випустивши з рук коробку з горошком на всі смаки від Герміоні. — Якщо це те, що я думаю, то це дійсно рідкісна штука, і то неймовірно цінна.

- Що це?

Підняв з пола сяйливу сріблясту матерію. Вона була дуже дивна на прикмету, мов тканина, зіткана з води. Но коли поглянув на її магіческім взглядом, то почуствувал наче вже бачил її. Но не памьятаю де. А може вона просто по другому виглядала?

— Це плащ-невидимка! - захоплено вигукнув Рон. - Точно! Спробуй його одягнути!

Коли накинув на плечі плаща, і Рон аж завищав:

— Це він!.. Глянь униз!

І я подивився на свої ноги — але вони мовби зникли. Метнувся до зеркала, і побачивши відображення своєї голови, що висіла у повітрі без тіла. Натягнувши плаща собі на голову, не стало й голови.

- Там є записка! — раптом вигукнув Рон. — З нього випав папірець!

І справді записка була, скинув плаща і схопив записку. Дрібним закрученим почерком, якого доти він ніколи не бачив, там були написані такі слова:

"Твій тато позбавив його мені перед смертю. Настав час повернути його тобі. Користуйся ним розумом. Бажаю тобі чудового-чудового Різдва."

Не було жодної підписи. Дивлячись на аркуш я не понімал кто це мог бути. Отец наче щось розповідал, но мало. Наче у нас був артефакт сімейний і що наче якась мантія. Но він сказав що буде проверка на довіру. Верне тот чоловік плащ або ні, покаже можно вообще вісти діла або ні. А Рон був зачарований плащем.

— Я б за таке віддав усе, що завгодно! — казавши він. — Усе, що завгодно!.. Що з тобою?

— Нічого, — відповів я. Він почував себе дуже дивно. Хто надіслав цього плаща?

Но решив написати предкам про це. Щось много їм я пишу.

Но коли ще раз глянув магіческім взглядом і почав оглядувати, то нічого не побачив. Може вчитель огляне полностю, і получше?

Внимание! Этот перевод, возможно, ещё не готов.

Его статус: идёт перевод

http://tl.rulate.ru/book/142665/7307538