Готовый перевод В Гарри поттер з гачой...: Глава 5

Мда… І де ж той клятий прохід на магічну станцію? Взагалі, мені, звісно, пояснили, де вона, але батько та його родичі не знали — бо цей прохід з’явився відносно нещодавно. А мама знайшла його з допомогою своїх батьків. Зовні ж він нічим не відрізняється від звичайного — просто місце. Але там стоять чари, які не дозволяють звичайним людям побачити прохід.

А краще згадати, як минув місяць.

А минув він, як на мене, добре. Відчув магію десь за тиждень, пробудив магічний зір — ще через тиждень, і швидко навчився поглинати магію різних стихій. Хоча, якщо чесно, надаю перевагу природному відновленню через магічне ядро. Так магія повертається в нейтральному вигляді, а якщо поглинати її самостійно — вона буде стихійною.

А вчитель увесь цей час жив у мене вдома, хоча я приходив туди лише вдень. Навіть якось пожартував, що він більше схожий на господаря дому, ніж я. На що мені відповіли: мовляв, я теж можу там жити. Але, якщо вже дотримуватись нашого плану, то варто було мені зайти з маґлівської частини. Хай і більшість людей нічого не помітить, але хтось же таки може звернути увагу — звідки я з’явився на самій станції.

Взагалі, ми склали план про всяк випадок. Щоб з’ясувати, що відбулося, і виграти час — або щоб призвати когось сильного, хто залишиться зі мною, як Креол, або щоб самому стати достатньо сильним.

А Креол, до речі, все-таки розібрався в роботі писця. І почав переписувати в книгу знання з нашої бібліотеки, і почав переписувати свою книгу для додавання нашої бібліотеки. А взагалі він почав в кінці вчити мене магії телекінезу для розвитку контролю над магією і магії слова. І це для заклинання «Особиста Захист». Але спочатку вибрав щось просте — заклинання світлячків. І він швидко подався, і швидко навчився в ауру запихувати заклинання. Так що зараз б’юся над заклинанням «Особиста Захист».

З тих, хто випав, вирішили призвати тільки Ультана. Як виявилось, йому все одно де бути. Його тут не знають. І він погодився жити у нас і нам кувати. Або тим, кому сам погодиться. Так що він з домовими ельфами намагається обустроїтись у нас на території. А взагалі, як виявилось, всі, хто хотів займати місце в Візенгамоті, повинні були мати землю достатньої величини, або бути достатньо сильним магом, щоб одолати хоч когось у битві за місце. Так що ми маємо голос там. І землі у нас є достатньо, на яких частина стоїть виробництва, і їх, як з магазинами, не вдасться забрати. Тільки розорити, щоб довелося закрити. І то тоді просто все закриють, але обладнання все буде на місцях.

А інших ми не призивали. Хагріда ми не трогали. А директора з тегом «гад» ми далі Креолу на асиміляцію. Тепер він скаржиться, що в нього, по всій видимості, з’являється та ж система енергетичних чи напівенергетичних органів, що є і у мене. І користь він уже оцінив. Як швидкість відновлення збільшилась, і магія там все більше уходить у нейтральну сторону з домішками його спеціалізацій.

Але поки я згадував все, що сталося в який раз за місяць, то почув знайомий голос, що кричав про потрібну мені платформу: «…звичайно, повно маґлів…»

Я рвучко озирнувся. Пухка жінка розмовляла з чотирма вогненно-рудими хлопцями. Кожен хлопець штовхав перед собою валізу, з совою.

І вирішив, що кричати з проханням почекати буде некультурно, пішов за ними, тримаючи в одній руці клітку з совою, а в другій — переноску з Арком. Вони зупинилися, і він став коло них досить близько, аби чути, про що вони говорять.

— Так, а який номер платформи? — спитала мати хлопців.

— Дев’ять і три чверті! — пискнула маленька, теж рудокоса дівчинка, що трималася за її руку. — Мамо, можна й я поїду…

— Джині, треба підрости, заспокойся. Гаразд, Персі, іди перший.

Найстарший на вигляд хлопець почимчикував до дев’ятої й десятої платформ. Стежачи за ним, Гаррі намагався навіть не кліпати, щоб нічого не проґавити. Але тільки-но хлопець підійшов до перегородки між платформами, його заступила велика юрба туристів, і коли нарешті пройшов останній рюкзак, хлопця вже не було.

— Фред, ти наступний, — звеліла пухкенька жіночка.

— Я не Фред, а Джордж, — обурився хлопець. — Шановна, і ви ще називаєте себе нашою мамою? Невже ви не бачите, що я Джордж?

— Вибач, любий Джордже.

— Жартую, я Фред, — усміхнувся хлопець і пішов.

Близнюк гукнув услід, щоб він поспішив, і той, напевно, послухався, бо наступної миті його не стало. І тут я подивився магічним поглядом. І насправді був прохід кудись.

Тепер уже третій брат поспішив до турнікета, де компостують квитки. Ось він майже там — і враз його немає.

Що залишалося робити?

— Перепрошую, — звернувся Гаррі до пухкенької жінки.

— Вітаю, любий, — відгукнулась вона. — Вперше до Гоґвортсу? Рон також новенький.

Жінка показала на останнього, найменшого сина. Він був високий, худий і довгов’язий, мав ластовиння, великі руки й ноги та довгий ніс.

— Так. А ви, мабуть, Візлі? — запитав я в надії на позитивну відповідь.

— Так, а що?

— Я Гаррі Поттер.

— Гаррі? Значить, так все вийшло. Дай обійму тобі, — сказала вона, справді обіймаючи мене.

— А що вийшло? — запитав я, що мене зацікавило.

— Та просто нам Геґрід розповів, що ти жив у маглівській родині. І він забув показати тобі платформу. Ось і попросив нас зустріти та провести. Але де ти нас дізнався?

— Геґрід розповів про друзів батьків.

— Ясно. Але треба поспішати, щоби потрапити на паровоз. Треба просто йти до турнікета між дев’ятою й десятою платформами. Не зупиняйся і не бійся, що наскочиш на нього, це дуже важливо. Якщо переживаєш, то найкраще взяти й побігти. Давай, біжи поперед Роном.

— Е-е… добре. Встрінемось у потязі, Рон.

Дивлячись на прохід, я доторкнувся до рукоятки. І на початку вона була наче з каменю, але коли випустив ману, перепони пропали, що дало пройти. І на всяк випадок я тримав потік магії, поки не вийшов.

Біля платформи, заповненої людьми, стояв яскраво-червоний паротяг. Угорі на ньому був напис: «Гоґвортський експрес, 11-та година». Я озирнувся й на місці квиткового компостера побачив ковану залізну арку з написом «Платформа номер дев’ять і три чверті». Я таки досяг свого.

Над головами гомінкої юрби слався дим паротяга, а між ногами снували коти найусілякішої масті. Роздратоване ухання сов перекривало загальний галас і скрегіт важких валіз.

Перші кілька вагонів уже були забиті учнями, дехто з них перехилився з вікон і розмовляв зі своїми родинами, а дехто сварився за кращі місця.

Гаррі зі своїм візочком рушив уздовж платформи, шукаючи вільного місця. Він проминув кругловидого хлопця й почув, як той нарікає:

— Бабусю, я знову десь жабку загубив.

— Ох, Невіле, — зітхнула літня жінка. Навколо хлопця з кісками в стилі регі зібрався невеличкий натовп.

І сівши на потяг, я випустив кота з переноски, а сову поставив на верхню полку. І від скуки я дивився у вікно. Цікаво, а що там роблять Креол і Ультан? Я з ним так нормально і не поговорив.

А в купе було чутно, що відбувалося на пероні. А там Молі Візлі щойно витягла носову хустинку.

— Рон, у тебе щось на носі.

Найменший хлопчик випручувався, але вона міцно його вхопила й стала витирати кінчик носа.

— Мамо, пусти! — пручався він.

— Ой-йо-йой, нас нецемний Лонцик має щось на носику? — глузливо перекривив малого один з близнюків.

— Заткнися! — розгнівався Рон.

— А де Персі? — запитала мама.

— Вже йде.

З’явився найстарший хлопець. Він уже встиг перебратися в чорну гоґвортську мантію, і на грудях у нього Гаррі помітив блискучий срібний значок із літерою «С».

— Мамо, я ненадовго, — сказав хлопець. — Я в голові поїзда, там є два купе для старост…

— О, то ти вже староста, Персі? — здивовано запитав один із близнюків. — Чого ж ти нам нічого не сказав? Ми навіть не здогадувались.

— Стривай, здається, він щось казав, — встряв інший близнюк. — Одного разу…

— Або й двічі…

— Одну хвилину…

— Цілісіньке літо…

— Замовкніть! — урвав їх староста Персі.

— А як це ти отримав нову мантію? — знову причепився один із близнюків.

— Бо він — староста, — сказала мати з любов’ю. — Гаразд, любий, добре вчися, а як приїдеш — пришли сову.

Вона поцілувала Персі в щоку, і він пішов. Тоді повернулася до близнюків:

— А ви обидва… дивіться мені, поводьтеся цього року чемно. Якщо я отримаю ще одну сову з повідомленням, що ви… висадили в повітря туалет або…

— Висадили туалет? Та ми до нього й близько не підходимо!

— Але ідея чудова. Дякуємо, мамо.

— Нема чого реготати. І пильнуйте Рона.

— Нема проблем, ми про Лонцика подбаємо.

— Заткнися! — повторив Рон. Він був майже такий самий заввишки, як близнюки, а його ніс іще й досі пашів від маминої хустинки.

— До речі, Фред, Джордж, вгадайте, кого ми зустріли коло входу на платформу? — спитав Рон у близнюків. — Пам’ятаєш того чорнявого хлопця на вокзалі біля нас? Знаєш, хто то?

— Хто?

— Гаррі Поттер! — я почув голос маленької дівчинки.

— Бідолашка! Не дивно, що він був сам… А я ще дивувалася. Він так чемно запитав, як пройти до платформи. Ех, виріс він з того часу, як ми останній раз бачили його…

— То нічого. А от цікаво, чи пам’ятає він, яким був Відомо-Хто?

Мати зненацька посуворішала.

— Фред, я забороняю питати його про це. Навіть не думай. Не треба нагадувати йому про це першого ж дня у школі.

— Добре, не панікуй.

Залунав свисток.

— Біжіть! — гукнула мати, і всі троє хлопців заскочили в поїзд.

А я вже не дивився, але звуки все одно було чутно. І особливо — їх.

— Не плач, Джіні, ми тобі вишлемо цілу купу сов!

— І гоґвортську накривку для унітазу!

— Джорджі…

— Мамо, це жарт!

А за хвилину прочинилися двері, й до купе зайшов найменший з рудих хлопців.

— Тут хтось сидить? — запитав він, показуючи на місце навпроти Гаррі. — Ніде місця немає.

Я лише заперечно похитав головою, і хлопець умостився поруч. Він зиркнув на мене, а тоді швиденько відвернувся до вікна, вдаючи, ніби й не дивився на нього. Гаррі бачив, що в нього на носі ще й досі виднілася чорна цятка.

— Гей, Рон! — з’явилися знову близнюки. — Слухай, ми йдемо в середину поїзда, там Лі Джордан має величезного тарантула.

— Добре, — пробурмотів Рон.

— А ти, мабуть, Гаррі Поттер? — сказав другий близнюк. — Ми ж навіть не назвалися. Фред і Джордж Візлі. А це Рон, наш брат. Ну, до скорого!

— Бувайте! — відповіли Гаррі й Рон.

Близнюки зачинили за собою двері купе.

А потім ми почали розмовляти. Він питав про шрам, про спогади. Але я сказав, що не пам’ятаю. Нічого — щоб не задавав багато запитань. Ще питав про родичів, а я питав, які заклинання він знає, як це — жити в родині чарівників. І так поки десь о пів на першу в коридорі почувся брязкіт, і усміхнена жінка з ямками на щоках прочинила двері купе:

— Чогось бажаєте, дітки?

І я вирішив купити всього по три штуки. А то в школі таке доведеться купувати у перекупників. І, побачивши, як Рон дивиться заздрісно, вирішив поділитися і самому спробувати солодощі.

Ну, а потім розмова продовжилася про їжу, про солодощі магічного світу і звичайного, і звичайні речі для нас обох.

Хтось постукав, і до купе увійшов заплаканий кругловидий хлопець, якого Гаррі бачив на платформі номер дев’ять і три чверті.

— Перепрошую, — вибачився він, — ви не бачили мою жабку?

Коли вони заперечно похитали головами, він захлипав:

— Я загубив її! Вона завжди тікає від мене!

— Ще знайдеться, — спробував заспокоїти.

— Може… Гаразд, якщо десь побачите…

— Почекай. А ти не бачив Невіла Лонґботома? — вирішив спитати я його. А то раптом він весь цей час сидить у купе по сусідству.

— А, це я, — сказав він і якось уже згорбився.

— Та бути цього не може… — почув я його і здивувався. — Ти? Он коли ми були маленькі, ти був бойовий. Батьки твого казали, що точно на Ґрифіндор потрапиш. До речі, я — Гаррі Поттер.

— Ти — Гаррі Поттер? — спитав мене Невіл, а Рон:

— Ти ж казав, що нічого не пам’ятаєш.

— Рон, я так сказав, щоб ти не почав питати про Волдеморта.

— Ти назвав ім’я Відомо-Кого! — перелякано й водночас захоплено вигукнув Рон. — Від кого-кого, але від тебе я…

— Я називаю це ім’я не для того, щоб видаватися хоробрим чи якимось особливим, — пояснив я. — Я просто ніколи не знав, що цього не можна. Та й чого його боятись? Він маг, хай і сильний. Але смертний. І можливо, якщо він вижив, то зараз відновлює сили й самий раз для удару. До речі, Невіл, а як там твої батьки?

І тільки я спитав у нього це, як він посмутнів.

— Ти ж не знаєш… Після того, як Темний Лорд пропав, Белатриса Лестранж і ще кілька Пожирачів Смерті напали на наш дім. Вони допитували моїх батьків… катували їх… допитували до безумства. Вони хотіли знати, де Волдеморт, думали, що ті знають. Але… вони нічого не знали. Їх зламали.

І коли вже Невіл хотів пойти шукати жабу далі, як прочинилися двері купе. Знову прийшов хлопець, від якого втекла жабка, та цього разу з ним була дівчинка, вже одягнута в нову гоґвортську мантію.

— Ви не бачили жабки? Невіл загубив жабку, — сказала дівчинка. Вона мала командирський голос, густе каштанове волосся й трохи завеликі передні зуби.

— Ми вже йому казали, що не бачили, — відповів Рон, але дівчинка не слухала, бо помітила в його руці паличку.

— Ох, ти насилаєш чари? Ану ж поглянемо!

Вона сіла, а Рон геть збентежився:

— Е-е… Ну, добре… — Кахикнув і промовив:

Соняшник, масло і стиглий урюк,

Хай буде жовтим дурний цей пацюк!

Він махнув паличкою, але нічого не сталося. Скеберс і далі був заспаний і сірий.

— Ти певен, що це справжнє замовляння? — запитала дівчинка. — Бачиш, щось не виходить, правда? А я випробувала кілька простих замовлянь — просто так, і вони всі спрацювали. У моїй родині зовсім нема чарівників, і я так здивувалася, отримавши листа! Мені було так приємно! Це, звичайно, найкраща школа чарів, я чула про неї… я вже знаю напам’ять всі основні підручники… звичайно, сподіваюся, що цього мені вистачить… до речі, я Герміона Ґрейнджер, а ви?

Все це вона випалила, мов з кулемета, я аж розгубився.

— Я — Рон Візлі, — пробурмотів Рон.

— Гаррі Поттер, — відрекомендувався забув яку реакцію визиває моє імя.

— Справді? — скрикнула Герміона. — Я, звичайно, знаю про тебе все. Я дістала кілька додаткових книжок із позакласного читання, і про тебе згадано в «Сучасній історії магії», в «Розвиткові й занепаді темних мистецтв» та «Видатних чаклунських явищах ХХсторіччя».

— Знаю. І одразу скажу, що в книжках де я жив в замку і дрался з монстрами або тваринами магіческими враньє.

— Ну ладно. — здивувалася Герміона. — А ви знаєте, в якому ви гуртожитку? Я всіх розпитала і сподіваюся потрапити до Ґрифіндо-ру, його назва звучить найкраще, я чула, що й сам Дамблдор був у ньому, хоч у Рейвенклові теж було б непогано… Ну добре, ми, мабуть, підемо далі шукати Невілову жабку. Знаєте, краще переодягніться, бо, здається, ми скоро прибуваємо.

І вийшла. А я вже думал щоб закрити на якийсь замок дверь. Так как якщо сейчас всі почнут приходити сюда, це буде кошмар.

Но не встиг я даже стати щоб закрити провірити дверь на наявність замка как вона знову открилась. Зайшло троє хлопців, і я відразу впізнав того, що стояв посередині: це був той блідий хлопчисько з салону мантій мадам Малкін. Цього разу він дивився на мене зі значно більшою цікавістю, ніж на алеї Діаґон.

— Це правда? — запитав він. — Увесь поїзд говорить, що в цьому купе їде Гаррі Поттер. То це, мабуть, ти?

— Так, — відповів і глянув на решту хлопців. Вони були кремезні й вельми непривітні і стояли обабіч блідого хлопця, мов охоронці.

— Це Креб, а це Ґойл, — недбало відрекомендував їх блідий хлопчисько, перехопивши погляд Гаррі. — А мене звати Мелфой, Драко Мелфой.

Рон ледь чутно кашлянув, можливо, щоб приховати хихикання. Та і я теж улибнувся. Може це хтось з магов що мают родствеников з звичайних людей, або старі семьї все такі в тихоря смотрят фільми.

Драко Мелфой зиркнув на нього.

— Що, тебе так насмішило моє ім’я? А хто ти, навіть питати не треба. Тато розповідав, що всі Візлі мають руде волосся, ластовиння й більше дітей, ніж можуть прогодувати.

Драко знову звернувся до мене.

— Поттер, карочє, ти скоро побачиш, що деякі чаклунські родини набагато кращі від інших. Не варто заводити некльових друзів. Я б допоміг тобі розібратися в цьому.

Він подав Гаррі руку, але той її не потиснув.

— Дякую, я й сам знаю, хто кльовий, а хто ні, — холодно відповів. А сам уже споминал що я смогу з магії іспользувати сейчас. Светляк що в мене є в ауре, можно для ослепленія, телекінез ще можно. Но там я не слишком больших успіхів достиг, смогу разве що дернути палочку в сторону.

Хоча Драко Мелфой і не почервонів, на його блідих щоках проступив легенький рум’янець.

— На твоєму місці, Поттер, я б поводився обережніше, — протягнув він. — Якщо не станеш трохи ввічливішим, то скінчиш так само, як твої батьки. Вони також не знали, що для них краще. А коли злигаєшся з такими покидьками — тіпа Візлі або того Геґріда, тобі ж буде гірше.

Я жа попідвився з Роном. А коли взглянул на його, то у його обличчя палало, як і його волосся.

— Ану повтори! — насупився він.

— Ого, ти зібрався з нами битися? — глузливо вишкірився Мелфой.

— Якщо ви негайно не заберетесь! — пригрозив я хоробрішим тоном, ніж почувався насправді: адже Креб і Ґойл були набагато дебеліші від мене чи Рона.

— Але ми не хочемо йти — правда, пацани? Своє ми вже з'їли, а тут дещо лишилося.

Ґойл простяг руку за шоколадними жабками, що лежали біля Рона, Рон шарпнувся вперед, та не встиг доторкнутися до Ґойла, як той моторошно зойкнув.

З Ґойлової руки звисав пацюк Скеберс, гострі зубенята якого вп’ялися йому в палець. Креб та Мелфой відступили, а Ґойл, завиваючи, намагався скинути Скеберса. Коли нарешті Скеберс відлетів і гупнувся в шибку, вся трійця миттю зникла. Мабуть, вони подумали, що серед ласощів причаїлися й інші щури, або, можливо, почули кроки, бо за мить до купе увійшла Герміона Ґрейнджер.

— Що тут скоїлось? — здивувалася вона, поглядаючи на розкидані по підлозі ласощі й Рона, що тримав за хвіст пацюка.

— Він, мабуть, у нокауті, — пояснював Гаррі Рон, а тоді придивився до Скеберса. — Ні, я просто не вірю: він знову спить!

Пацюк і справді заснув.

— Ти що, колись уже бачив Мелфоя? Гаррі розповів про зустріч на алеї Діаґон.

— Я чув про цю родину, — спохмурнів Рон

І він почав розповідати що чув, а потім і я. і ітоге Герміона побіжала шукати жабу, а ми передягатись.

Коли потях зупинився то нам всім казали щоб багаж «оставили в багаж у вагонах, його доставлять до школи окремо», що ми і з зробили. А ми пішли на виход з потягу, і коли встречал Герміону і Невіла, то звал вместе з нами. Хотя Рон і ворчал про дівчину в їх компанії.

А на пероні нас встречал Геґрід.

— Перші класи! Перші класи! Сюди! Гаррі, все гаразд?

Велике заросле обличчя Геґріда сяяло над морем голів.

— За мною! За мною! Чи є ще перші класи? Кожен нехай дивиться під ноги! Перші класи за мною!

Ковзаючись і спотикаючись, учні слідом за Геґрідом спускалися крутою та вузькою стежиною. Обабіч стежки залягала така пітьма, що мені здавалося, ніби там ростуть густі дерева. Майже ніхто не розмовляв. Невіл, що постійно губив свою жабку, кілька разів шморгнув носом.

— Зараз сі вперше побачите Гоґвортс, — гукнувши через плече Геґрід, — осьо за цим рогом.

Пролунало голосне «О-о-о-о!..»

Вузька стежка раптово вивела їх на берег широкого чорного озера. На тому боці озера на верхівці високої гори здіймався, виблискуючи вікнами на тлі зоряного неба, великий замок із чисельними вежами та башточками.

— Не більше чотирьох на човен! — вигукнув Геґрід, показуючи на цілу флотилію човників, що стояли біля берега.

Я сів з Роном разом із Невілом і Герміоною.

— Усі сі помістили? — гукнув Геґрід, сівши в човен сам-один. — Ну то ВПЕРЕД!

Вся флотилія човників одночасно зрушила з місця, перетинаючи гладеньке, мов скло, озеро. Кожен ученик мовчки дивився на величний замок угорі. Лодки підпливали дедалі ближче до скелі, на якій він стоял, і замок, здається, височів просто над головою.

— Пригнітися! — гукнув Геґрід, коли перші човники дісталися скелі.

Усі схиляли голови, і човенці прослизнули попід завісою з плюща, яка ховала широке отвір У скелі.

Далі пливли вздовж темного тунелю, що, здавалося, йшов під самим замком, аж доки прибули до начебто підземної гавані, де учні повиходили на гальку і каміння.

— Агов! Ти тут? Чи се не твоя жаба? — запитав Геґрід, стежачи, як діти вибираються з човнів.

— Тревор! — радісно вигукнув Невіл, простягаючи руки.

Потім услід за Геґрідовим ліхтарем усі дерлися прорубаним у скелі переходом і зрештою опинилися на вогкій гладенькій травичці в затінку замку. Піднялися кам’яними сходами і збилися докупи навпроти величезних дубових дверей.

— Усі тут? А ти ще си не загубив жабку? Геґрід підняв свій велетенський кулак і тричі гупнув у двері.

Тієї ж миті двері прочинилася. У дверях стояла висока чорна чарівниця, вбрана у смарагдові шати, її обличчя було дуже суворе.

— Перші кляси, професорко Макґонеґел, — доповів Геґрід.

— Дякую, Геґріде. Я поведу їх далі. Учні рушили слідом за професоркою Макґонеґел.

З дверей праворуч долинав гул сотень голосів, — там, очевидно, зібралася вся школа, — але професорка Макґонеґел завела перші класи до невеличкої безлюдної кімнатки поряд із вестибюлем. Учні збилися докупи, тулячись одне до одного і стривожено озираючись.

— Вітаю вас у Гоґвортсі, — сказала професорка Макґонеґел. — Незабаром почнеться святковий бенкет, але перед тим, як сісти у Великій Залі, вас розподілять по гуртожитках. Церемонія Сортування дуже важлива, бо гуртожиток у Гоґвортсі замінить вам родину. Тут ви будете вчитися, спати й проводити свій вільний час.

Гуртожитки називаються Ґрифіндор, Гафелпаф, Рейвенклов і Слизерин. Кожен гуртожиток має шляхетну історію й пишається своїми видатними чарівницями та чаклунами. Перебуваючи в Гоґвортсі, своїми успіхами ви здобуватимете очки для вашого гуртожитку, тоді як за кожне порушення правил очки зніматимуть. Наприкінці року гуртожиток, який набере найбільше очок, нагороджують кубком, а це величезна честь. Сподіваюся, кожен із вас збільшить славу рідного гуртожитку. Церемонія Сортування почнеться за кілька хвилин у присутності всієї школи. Тим часом я раджу вам причепуритися.

Її погляд на мить зупинився на Невіловій мантії з вузлом на лівому плечі, й на Ройовому носі з плямою. Гаррі нервово спробував пригладити своє волосся.

— Я повернуся, коли все буде готове до зустрічі з вами, — повідомила професорка Макґонеґел. — Прошу дотримуватися тиші.

Вона вийшла з кімнати. Гаррі ковтнув слину.

— А як нас сортуватимуть по гуртожитках? — запитав він Рона.

— Здається, буде якесь випробування. Фред казав, що дуже болюче, але він, мабуть, жартував.

Раптом сталося щось таке, від чого він аж підскочив: кілька дітей у нього за плечима моторошно зойкнули. І коли я глянув то побачил привидів. А я не взял ні дубинку з металу що може нанести вред привіду. Треба буде написати на всяк случай вчителю з просьбой щоб прислав якщо сможе.

А привиди були білосніжні та ледь прозорі, вони линули кімнатою, розмовляючи між собою, і майже не звертали уваги на першокласників. Здається, вони сперечалися. Той, що скидався на маленького гладкого ченця, доводив:

— Даруйте, але йому треба дати додатковий шанс…

— Любий отче, чи ми не дали Півзові всі шанси, яких він заслуговував? Він тільки псує нашу репутацію, і до того ж ніколи не був справжнім привидом… О!.. А що ви все тут робите?

Привид у трико з високим круглим коміром раптом помітив першокласників. Ніхто не подавши і звуку.

— Це ж новенькі учні! — вигукнув гладенький чернець, усміхаючись до них. — Мабуть, чекаєте на Сортування?

Дехто мовчки кивнув.

— Надіюсь побачити вас у Гафелпафі! — Сказав чернець. — Це, знаєте, моє колишнє гуртожиток.

— Забирайтесь звідси! — пролунав різкий голос. — розпочинається церемонія Сортування.

Це повернулася професорка Макґонеґел. Привиди один за одним розтанули у протилежній стіні.

— Ви станьте в колону по два і йдить за мною.

І тільки вона це сказала, як повернулася, не перевіряючи і пішла. А ми за нею. Вони вийшли з кімнати, знову перейшли вестибюль і увійшли через подвійні двері до Великої зали.

Гаррі ніколи навіть уявити собі не міг такого чудового та розкішного приміщення. Воно було затоплено сяйвом тисяч і тисяч свічок, що плавали в повітрі над довжелезними столами, де влаштували решту школярів. Столи були вкриті блискучими золотими тарілками та келихами. На піднесенні наприкінці зали стояв ще один довгий стіл, за яким сиділи викладачі.

Щоб уникнути спрямованих на нього поглядів, я глянув угору. Ілюзія того, що стелі немає. І не просто статична картинка піднебіння, а інтерактивна, більше того, ще й об'ємна. Відчуття, що стелі немає взагалі, а дощ, що починається, ніби падав біля зали, але не долітав до зачарованих свічок, що ширяють по всьому периметру приміщення. До того ж, передавався ще й звук, судячи з опису, все ж таки приглушувався, якщо був занадто сильний.

Коли професорка Макґонеґел мовчки поставила перед першокласниками лаву на чотирьох ніжках, я швидко опустив очі. На лаву вона поклала гостроверхий капелюх чарівника. Капелюх був намет, обшарпаний і страшенно брудний. Тітка Петунія не дозволила б навіть занести його до хати.

Помітивши, що всі пильно дивляться на капелюх, він теж дивився на нього. Якусь мить панувала цілковита тиша, а потім капелюх зімкнувся. Далі в ньому з’явився отвір, що нагадував роззяв, і капелюх заспівав.

і коли закінчив зала вибухла оплесками. Він уклонився кожному з чотирьох столів і знову застиг.

— То нам просто треба надягти капелюх! — зашепотів Рон. — А Фреда я приб’ю — він варнякав мені про боротьбу з тролем.

Професорка Макґонеґел виступила наперед, тримаючи в руках довгий сувій пергаменту.

— Коли я називаю чиєсь ім’я, прошу надягати капелюх і сідати для сортування на цей ослінчик, — оголосила вона. — Анна Ебот!

Рум’яна дівчинка з русявими косами підійшла, спотикаючись, до ослінчика, настромила собі по самі очі капелюх і присіла. Коротка пауза і…

— ГАФЕЛПАФ! — крикнув капелюх.

Зі столу праворуч долинули підбадьорливі вигуки й оплески, і Анна попрямувала туди — до гафелпафського столу. Гаррі помітив, як їй радісно помахав привид гладкого ченця.

— Сьюзен Боунз!

— ГАФЕЛПАФ! — знову крикнув капелюх, і Сьюзен сіла поруч із Анною.

— Террі Бут!

— РЕЙВЕНКЛОВ!

І так проісходило распределенія, у кого-сь бистрей, а у когось медленей.

— Герміона Ґрейнджер!

Герміона метнулася до ослінчика й рішуче натягла капелюха.

— ҐРИФІНДОР! — вигукнув капелюх. Рон застогнав.

А коли визвали Невіла то капелюх довго вирішував його долю. Коли ж він нарешті крикнув: «ҐРИФІНДОР!» — Невіл побіг, навіть забувши його скинути, тож мусив вертатися під загальний регіт.

За ним викликали Мелфоя. Зачувши своє ім’я, він неспішно почвалав уперед, і його бажання відразу здійснилося: капелюх, тільки-но торкнув його чола, одразу заверещав:

— СЛИЗЕРИН!

Мелфой задоволено рушив до своїх приятелів Креба й Ґойла.

Залишалося не так багато учнів.

— Гаррі Поттер!

Гаррі ступив уперед, а по цілій залі зненацька прокотилася хвиля шепоту.

— Вона сказала «Поттер»?

— Гаррі Поттер?!

Перше ніж капелюх опустився йому на очі, Гаррі ще встиг побачити повнісіньку залу людей, що намагалися його розгледіти. Наступної миті він уже дивився на чорну підкладку капелюха. І чекав.

— Гм, — пролунав у його вусі тихенький голосочок. — Складно. Дуже складно. Багато відваги, я бачу. Та й розум нівроку. Є хист, о так, це безперечно… а ще бажання випробувати себе… Ну, це вже цікаво… Куди ж тебе віддати?

Гаррі вчепився за ослінчик і подумав: 'Тільки не в Слизерин, тільки не в Слизерин».

— Не в Слизерин, га? — запитав тихенький голосочок. — Ти певен? Знаєш, ти можеш бути видатним, це все в твоїй голові, а Слизерин допоможе тобі здобути велич, тут годі сумніватися. Ну що?

— І постоянно оглядываться даже на собственном факультете? А потом нытье всяких придурков, что я кого-то покалечил или убил во время самообороны? А якщо вони будут нападати числом то я просто буду бити на смерть. Кто буде адвокатом в суде? Ти? Всі очікуют от мене що пійду в Грифондор, так і веди меня туда. До речі, друзей моїх ти туда отправила, так що давай.

— Що ж, коли ти такий певний, нехай буде ҐРИФІНДОР!

Почув, як капелюх вигукнув останнє слово на всю залу. Скинув його й непевною ходою попрямував до ґрифіндорського столу. Я так тішився, що його все ж обрано і він не потрапив до Слизерину, що навіть не помічав, як мене вітали найбурхливішими оплесками. Староста Персі зірвався на ноги, розмахуючи руками, а близнюки Візлі заволали: «Поттер з нами! Поттер з нами!»

Присів навпроти привида в трико, якого бачив раніше. Привид поплескав його по руці, і напугал мене, здалося, ніби він занурив цю руку у відро з крижаною водою.

Нарешті я міг добре розгледіти Високий стіл. Найближче до мене сидів Геґрід, що перехопив його погляд і схвально підняв угору великий палець. Я у відповідь усміхнувся. Посередині Високого столу на великому золотому кріслі височів Албус Дамблдор. Його було легко впізнав його завдяки картці, яку витяг у поїзді з шоколадної жабки. Срібне волосся Дамблдора сяяло на всю залу чи не яскравіше від привидів. Помітив й професора Квірела, того нервового молодика з «Дірявого Казана». У великому пурпуровому тюрбані він мав доволі химерний вигляд.

Глянув на свою порожню золоту тарілку. Я тільки зараз відчув, як зголоднів. Про завтрак лишилася сама згадка.

Підвівся Албус Дамблдор. Розвівши руки, він широко всміхнувся до учнів, неначе ніщо в світі не могло його так втішити, як сяючі лиця всіх його вихованців.

— Вітаю вас! — промовив він. — Вітаю вас із початком нового навчального року в Гоґвортсі! Перед бенкетом я хотів би сказати ще кілька слів. Ось вони: Бовдур! Булька! Кулька! Круть! — Дякую!

Дамблдор знову сів, а з усіх боків залунали схвальні вигуки й оплески. Я не знав, це шутка якась специфічна чи що. Тож решил спитати.

— Він що, трохи божевільний? — я запитав обережно Персі.

— Божевільний? — безтурботно перепитав Персі. — Та він геній! Найкращий чарівник у світі! Хоч і трохи божевільний, це правда. Хочеш картоплі, Гаррі?

І почав їсти. Но коли бачив приведеній. То напоминал собі слова родичей з потретов. Нельзя використвовувати

— Ох, як то гарно виглядає! — сумовито зітхнув привиду трико, дивлячись, як я розрізав біфштекс.

— А ви не…

— Я не їв уже майже чотириста років, — мовив привид. — Я, звісно, не потребую їжі, але однаково чогось бракує. Здається, я не представився? Сер Ніколас де Мимзі-Порпінґтон до ваших послуг. Постійний привид вежі Ґрифіндор.

— Я знаю вас! — раптом озвався Рон. — Мені про вас брати розповіли — ви Майже-Безголовий Нік!

— Я б волів, щоб до мене зверталися сер Ніколас де Мимзі… — невдоволено буркнув привид, але тут обізвався Шеймус Фініґан з рудуватим волоссям:

— Майже —Безголовий? Як можна бути майже безголовим?

Сер Ніколас, здавалося, розгнівався, адже розмова вийшла зовсім не такою, як він сподівався.

— А ось так, — роздратувався він. Ухопив себе за ліве вухо й потягнув. Його голова відірвалася від шиї і впала на плече, немов була на завісах. Хтось колись, мабуть, хотів відтяти йому голову, та не зробив це як слід. Натішившись спантеличеними дитячими обличчями, Майже-Безголовий Нік знову поклав голову на шию, кахикнув і сказав:

— Що ж, новенькі ґрифіндорці! Сподіваюся, ви допоможете нам виграти цього року чемпіонат гуртожитків? Ґрифіндор уже дуже давно не вигравав першості. А Слизерин завойовує кубок шостий рік підряд! Кривавий Барон стає просто нестерпним! То привид Слизерину.

Ну а далі був пір, під час якого ми знакомились, розмовляли на різні теми і про урокі які будут, кто який предмет викладає. І все було спокійно, поки я не глянув на вчителів. І на вчителя з гачкуватим носом. В його очах була неприкрита вражда.

Зрештою, позникали й солодощі, і професор Дамблдор знову підвівся. В залі запала тиша.

— Е-е… ще кілька слів, якщо ви вже наїлися й напилися. Перед початком навчального року я маю кілька зауваг. Першокласникам слід пам’ятати, що всім учням заборонено ходити до лісу. Не треба забувати про це й деяким старшокласникам.

Мерехтливий погляд Дамблдора осяяв на мить близнюків Візлі.

— Містер Філч, наш сторож, просив нагадати, що в шкільних коридорах на перервах не можна вдаватися до магії.

— Гравців у квідич набиратимуть протягом другого тижня навчання. Всіх охочих виступати за команди своїх гуртожитків прошу звертатися до мадам Руч.

— І, нарешті, хочу попередити, що цього року доступ до коридору на четвертому поверсі праворуч заборонено всім, хто не хоче померти в нестерпних муках.

— Мабуть, жартує? — півголосом запитав я у Персі.

— Не думаю, — відповів Персі, насупившись. — Дивно, бо він завжди пояснює, чому нам не можна кудись іти. Скажімо, кожен знає, що в лісі повно хижих звірів. Міг би принаймні старостам сказати.

— А тепер, перед тим як лягати спати, заспіваймо нашу шкільну пісню! — вигукнув Дамблдор. І я помітив, що усмішки решти вчителів стали вельми штучні.

Дамблдор легенько струснув своєю чарівною паличкою, ніби зганяв з неї мух, і з краю палички вилетіла довжелезна золота стрічка, що знялася над столами і, звиваючись, мов змія, почала зображати собою слова.

— Кожен вибирає свою улюблену мелодію, — оголосив Дамблдор.

І тоді я зрозумів ті натянути улибки вчителей. Но коли всі закончили він продовжив.

— Ох, музика! — розчулився він, витираючи очі. — її чари перевершують усе, що ми тут робимо! Ну, а тепер, спати. Ану бігцем!

Собрав всіх нас з грифондора, Персі повів кудись. А ми пішли за ним. Я був соним так що не обращал вниманія на то що потрети або лесници двігуються. І так двигались поки не остановились на всі в якомусь коридорі. Но как оказалось не потому що ми прийшли.

У повітрі попереду пливла ціла в’язка дрючків, а коли Персі ступивши їм назустріч, вони почали на нього кидатися.

— Півз, — прошепотів першокласникам Персі. — Півз Полтерґейст. — І підвищивши голос: — Півзе, ану, здайся!

У відповідь пролунав гучний різкий звук, ніби хтось випустив повітря з м’яча.

— Ти хочеш, щоб я пішов до Кровавого Барона?

Щось ляснуло, і перед ними виник ротатий чоловічок з лихими чорними очима, що висів у повітрі, схрестивши ноги і вчепившись за палички.

— О-о-о-о-о! — протягнувши він, лиховісно посміхаючись. — Малючки-першачки! Яка радість! — І зненацька кинувся на них. Діти попригиналися.

— Забирайся, Півзе, бо пожалуюсь Баронові! Я не шучу! — гаркнув на нього Персі.

Півз висолопив мову і зник, пустивши дрючки просто на голову Невілові. Вони чули, як він бігав, зачіпаючи дорогою гербі на стінах.

— Стережіться Півза, — попередив Персі, коли вони рушили далі. — Його контролює лише Кривавий Барон. Навіть нам, старостам, він не коритися. О, ми вже прийшли.

У самому кінці коридору висів портрет гладкої пані у рожевій шовковій сукні.

— Пароль? — спитала вона.

— Капут Драконіс, — відповів Персі, і портрет подався одним боком уперед, відчинивши круглий отвор у стіні.

І коли ми всі зайшли, то нам просто сказали куди треба йти і кому. І коли знайшли свої кровати з речами то бистро передяглись і впали спати.

Внимание! Этот перевод, возможно, ещё не готов.

Его статус: идёт перевод

http://tl.rulate.ru/book/142665/7307521