Готовый перевод Отримавши чуже життя / Отримавши чуже життя: Розділ 5: «Подруга»

— П'ятдесят п'ять, — назвав Марк чергове число, що випало на кубі. — О, це цікаво, — сказав він собі під ніс, коли знайшов у блокноті, за що воно відповідає, — але не підходить, — зітхнув і хотів уже перекинути куб, але я його зупинила.

— Заждіть, можливо, я зможу відповісти?

Вже вдруге Маркові не подобалося питання, що випадало під тим чи іншим номером. Мовляв, воно для мене не підходило або було «занадто».

— Виглядає, ніби вам просто подобається кидати куб. І хіба не Ви казали, що хотіли б закінчити швидше?

— Не заперечуватиму, — посміхнувся він та нахилився ближче до мене. — Але хіба не відчуваєш цього хвилювання? — Марк узявся лівою рукою за серце. — Наче довіряєш усе долі, — додав більш захоплено, набираючи повітря в легені.

— Ні, більше дратує і виглядає, ніби Ви тягнете час. А ще цей металевий звук, — показала я на стогранний металевий куб, який дивом ще не розбив стіл.

— Хм... — Марк узяв куб до рук та почав його обертати. — Гаразд, тоді це відпадає. Вибач, була погана ідея, — він заховав куб назад у дипломат та викреслив щось із блокнота. — Утім, питання я все ж таки поставлю, — він знову з'єднав руки під підборіддям і, зазирнувши в мої очі, абсолютно холодним тоном запитав: — Ти хотіла когось убити або щоб якась людина померла? — від одного запитання по спині пробіг холодок, але приємний. Ніби вітерець у літню спеку чи після довгого підняття на вершину гори.

— Ні, — відповіла я.

Це дивне відчуття наштовхнуло мене на думку: «Раптом я вже когось вбивала і просто не пам'ятаю цього? Або була якось пов'язана з цим?»

Звідки взагалі це освіжне відчуття? Ніби в крадія питають, чи він крадій, і ніхто, крім нього, не знає правди. Тоді він відчуває подібну насолоду. Особливо, коли його відпускають через нестачу доказів. Але як я до цього дійшла? З кожним разом все більше відчуваю себе монстром і якщо це дійсно буде так, тоді що мені робити?

— Не хвилюйся, — доторкнувся Марк до моєї долоні, повернувши в реальний світ. — Не всі відповідають відразу. Набагато гірше, якщо відповідь буде моментальною, — сказав він уже звичайним приємним голосом, який заспокоював.

Проте як тут не хвилюватися, коли навіть самій собі не можеш довіряти? Здавалося, всі його питання щоразу двоякі. Ніби він знає усі мої відповіді наперед і хоче лише подивитися на мою реакцію. Можливо, він взагалі веде якусь подвійну гру. Артур не приставив би до мене зовсім незнайому людину.

— А як щодо вас, хотіли когось вбити? — запитала я у нього і він уже щось хотів відповісти, але двері в кімнату відчинились.

Прийшов Єн з текою в руках. Він мовчки поклав її на стіл. Дещо збентежило мене: тека була жовтою. Минулого разу, я пам’ятала напевне, вона була напівпрозорою.

— Єне, а чому тека інша? — відразу запитала я.

— Хіба? — він подивився на теку, ніяк не відреагувавши. — Ніби завжди жовтою була. Або коли я сортував документи, випадково поклав до іншої теки.

«Випадково?»

Навіть якщо він сортував документи, то ці тоді були вже відсортовані. Єн точно знав, що в напівпрозорій теці були мої медичні дані. Немає сенсу їх забирати з однієї теки та переставляти в іншу. Якщо тільки він навіть сортовані документи розбирає і заново їх сортує… Звучить максимально тупо. Тут або я дурненька, або він.

Ні, було щось інше. Тека однозначно була змінена. Можливо, Марк домовився, щоб подивитися за моєю реакцією? Він раз у раз робив так. Як у лікарні, всі роздивлялись мене, немовби експонат в музеї. Марк ніби археолог, який вивчає мене, записує дані, трішки лагодить, щоб відновити дрібні деталі. В такому випадку краще буде підіграти, однак від своєї правоти відмовлятися я не збиралася.

— Ні, Єне, була напівпрозора, — спокійно сказала я. — Однак для Вас вона могла бути жовтою або іншого кольору. Навідайтеся краще до лікаря, — закінчила я та демонстративно долила собі ще одну порцію чаю.

Єн не став коментувати мої слова і знову залишив нас самих. Марку сподобалася моя відповідь, якщо судити по його міміці. Моя теорія щодо нього, напевно, була правдивою, адже він знову щось записав у блокнот. Поки він записував, я нарешті розсмакувала чай. Цього разу я не втратила свідомості. Не було ніяких раптових спогадів. Смак чаю був трохи солодкуватий. Хоча цукру я ніколи до чаю не додавала.

«І чому такі дрібниці я пам'ятаю, а важливі речі — ні?»

— Гаразд, продовжимо, — закінчивши записувати, сказав Марк. — Ти говорила про силует...

***

Закінчивши сеанс, я відразу направилась у кімнату і найперше написала усім своїм старим знайомим. Їхні контакти дав мені Марк у кінці сеансу. Хоча «сеансом» назвати це було важко. Він лише слухав мене та багато записував. Виправдав він це тим, що підготує на завтра щось особливе. Також попросив, щоб я була вдома, адже не знав, чи вдасться зберегти в таємниці від Артура мою втечу наступного разу. З Єном він теж домовився. «Доглядач» пообіцяв нічого не розповідати. Як саме Марк вмовив його, залишилося для мене загадкою.

Тепер в мене був цілий вільний день. Як і багато наступних. Я не могла уявити, що можна робити всі ці дні. Особливо, коли вийти з дому — це та ще морока, поки мені цього не дозволять. Саме тому я вирішила знаходити все через інтернет. Не з телефону, а попросити ноутбук, який колись у мене був. Звісно, як не вийде, тоді буду робити все через телефон, навіть якщо його повністю відстежують. Можливо, так навіть краще, адже якщо з'являться запитання з привод моїх пошуків, це буде підтвердженням.

*Динь!*

— О! Хтось врешті відповів! — почувши звук повідомлення, я відразу взяла телефон та відкрила новий застосунок.

«Хуткограм» — застосунок досить зручний для спілкування. Деякі люди вже прочитали моє повідомлення, однак нічого не відповіли. У принципі, коли людина зникла і зненацька пише, то складно повірити, що це дійсно вона. Особливо, якщо мій профіль повністю порожній.

Дана:

«Влада?! Це дійсно ти? Ми так давно не бачились! Напиши, хоча ні, я зараз зателефоную, чекай!»

Не пройшло і двох секунд, як Дана зателефонувала мені через відеозв'язок.

— Владочка! Приві-і-і-іт! — дівчина років дев'ятнадцяти з довгим рудим волоссям радісно махала лапами собаки. — Дуду теж передає привіт!

— А-а-а... Ем... Це... Хто? — мовила я, не знаючи, з чого краще почати.

На жаль, ні дівчини, ні собаки я не пам'ятала. Кращого варіанту для початку розмови не придумала. Я навіть не виписала собі десь окремо, хто ким був для мене. Це створювало додаткові складнощі.

— Божечки, Дуду, — дівчина подивилася на собаку і, майже плачучи, продовжила: — Тебе забули! — почувши ці слова, собака ніби опустила свою мордочку. — І мене... — на очах Дани почали збиратися сльози, але вона намагалась їх стримати.

«Дідько... Що сказати? Просити вибачення — не варіант, зроблю лише гірше. Але й промовчати не можу. Сказати жарт, а який? Щось не подумала я над тим, як мені говорити з усіма. Текстом було б куди простіше».

— Тимчасово забула, — після недовгої паузи почала я. — Таку бусечку я швидко згадаю, чого не скажеш про її хазяйку.

— А-ха-ха, гумор залишився при тобі. Це добре. Зачекай, — Дана над чимось задумалась, після чого радісно продовжила: — Це ми зможемо заново передивитись усі аніме та серіали, як вперше!

Від усвідомлення цього очі Дани засяяли й вона вже стала щось шукати, але я перервала її.

— Можливо, але перед цим я хотіла б дещо дізнатись.

— О-о-о, напевно про свого краша? — підморгнула вона. — До речі, здається, я знайшла його...

«Краш, це ніби коханий, і це я пам'ятаю... Але зараз не до нього. І нащо взагалі було його шукати?»

— Ні, точно ні, — в знак цього я похитала головою. — Краще скажи, як я поводилась останнього тижня, коли ти мене бачила?

Я сподівалася, що мої знайомі зможуть розповісти більше. Поліція, мабуть, запитувала те ж саме. Втім, дізнатися щось про себе було б непогано. Навіть, якщо не траплялося нічого цікавого.

— А-а-а, ти про це... — Дана явно не хотіла про це говорити, але вона була останньою, хто бачив мене. Саме з нею я жила до зникнення. — Як і завжди, працювала за ноутбуком, не встигала по всіх дедлайнах і часто згадувала свого інтернет-знайомого, з яким познайомилась через анонімний чат.

— Знайомий? А як його звали? Або його дані? — на моє питання Дана лише закотила очі.

— Я намагалась, але ти не розколювалася і взагалі мало що про нього розповідала. В основному говорила, що він допомагає у твоєму великому проєкті. Проєкт же зник разом із твоїм ноутбуком та телефоном. Він був, та напевно і зараз є, одним із підозрюваних у твоєму викраденні.

Крім фотографії, я займалася проєктом. Не думаю, що це причина мого викрадення. Втім, не виключено. Хоча залежно від того, що це був за проєкт…

— Проєкт?

— Так, — кивнула вона. — Ти збирала фото різних міст, щоб потім з'єднати їх в одне та перетворити на фентезі-місто для настільної гри. Для цього ти й була в анонімному чаті, де шукала людей з різних міст і просила прислати фото їхнього міста. Деколи вони не так розуміли фразу «міста» і присилали не те, а ти пересилала це мені... — щоки Дани почервоніли. Щоб прийти до себе, вона злегка вдарила долонею по обличчю. — Загалом не про це. Важливо, що він захопився твоєю ідеєю і теж став просити у всіх фото, які потім відсилав тобі.

«Тепер зрозуміло, до чого всі ці фото будівель і чат. Звучить цікаво. Можливо, він допоможе мені згадати щось нове».

— А що за анонімний чат?

— А-а-а, у цьому застосунку є. Зараз скину. Він з'єднує з випадковою людиною по обраних інтересах і ви спілкуєтесь, але часто у ньому різні неадеквати й мене завжди дивувало, як ти знаходила адекватних людей.

— А що за дедлайни?

— Вже прогоріли. Деякі я взяла на себе, але три знадобилося скасовувати. На щастя, всі поставились із розумінням, і конфліктів не виникло. В основному вони по архітектурі та дизайну у фентезі-стилі. Можу потім пошукати та прислати тобі.

— Буде дуже добре, дякую. Цього поки достатньо. Гадаю, у тебе теж є запитання до мене, то давай. Але не з минулого, я майже нічого не пам'ятаю.

— О-о-о, нічого собі! Тоді скажи, яких красунчиків ти вже зустріла?

«Красунчиків?»

Я очікувала багато різних питань, однак до цього була не готова. Тим паче, крім детектива, Єна і Марка, я більше нікого не бачила. Якщо брати когось з них це, мабуть, детектив або Марк, але вони обидва якісь надто «дивні».

— Щось ти надто довго думаєш. Невже так багато зустріла, що важко визначитись? — побачивши, що я не спішу відповідати, додала Дана.

— Ні, всього двох і обрати одного… Можу днями просто надіслати їхні фото й сама вирішиш.

Від моєї пропозиції ліва брова Дани піднялась. Мабуть, я не часто давала фото і наступні її слова підтвердили це та водночас здивували мене:

— А ти трохи змінилася, — відсунулась вона на стільці та уважно подивилася на мене. — Раніше ти людей ніколи не фотографувала, лише будівлі та різну архітектуру. Навіть фото людей не кидала, а зараз... Ти точно Влада? — суворо поглянула вона на мене, а потім щиро посміхнулася. — Гаразд, шуткую я, а-ха-ха! Не мімік же ти, який прикидається. Таке я однозначно помітила би! — Дана гордовито виставила наперед груди.

Я несвідомо подивилась на свої. У Дани були більші… Втім, мене хвилювало зовсім інше…

«Як це я не фотографувала людей?!»

— Стоп! Тоді, що це за фото? — я взяла одне із фото на стіні, на якому був зображений чоловік у закинутій будівлі.

— А-а-а, так це і є твій краш. Ти випадково його зустріла і три дні лише про нього говорила. Однак я майже нічого про нього не знаю.

— Але, зрештою, ти його знайшла?

Я сподівалася, що нарешті з’явилася та ниточка, за яку можна буде узятись. Але все не могло бути настільки легко.

— Можна й так сказати. Лише не впевнена, чи це дійсно він, адже в останній раз він був у мережі майже тиждень тому. Я писала йому, але відповіді так й не отримала.

— Скинь мені його. Я теж гляну. І дякую за все. Якщо не проти, поговоримо трохи пізніше? Хочу переварити всю інформацію.

— Так, звісно, — кивнула Дана, — пиши в будь-який час. Я завжди підтримаю, в разі чого.

— Угу, дякую, бувай.

*Дзвінок завершений*

Відкривши посилання із моїм потенційним крашем, мене відразу перенесло на його профіль. Фото було лише одне і те зі спини на одному з дахів будівлі. Що за місто сказати важко, адже нижче даху нічого не було видно. Лише темне небо. Здавалося, зовсім скоро почнеться злива. Спина і справді була дуже схожа, як на моєму фото. Але на цьому все.

Я вирішила написати йому.

«Привіт, ми, можливо, незнайомі, але не міг би ти допомогти мені? На цьому фото ти? Дякую!»

*1 прикріплений файл*

Тим часом ніхто зі старих знайомих мені досі не відписав. Разом із контактами, Марк назвав спілки в телеграмі, на які я була підписана. Група під назвою «Клуб настільних ігор Октопус» мала триста одного учасника. Найперше я стала роздивлятися фото всіх учасників. Однак всі вони були для мене незнайомими. Навіть приблизно я не мала уяви, хто це міг бути. Інші групи виявилися стрічками новин, де був заборонений перегляд учасників. Декілька прикріплених новин привернули мою увагу.

Коштовне каміння та зникла дівчина.

Деікалькама годинами раніше було викрадено коштовне каміння, яке мало бути представлене на аукціоні. Одна із підозрюваних жінка тридцяти двох років на ім’я Анна. Вона мала доставити каміння на місце в супроводі двох охоронців. За словами охорони оперного театру вона зненацька напала на них, а потім зникла у невідомому напрямку. Сама ж Анна заперечує це і каже, що останнім часом її хтось відстежував, а після взагалі скоїв напад. Розслідування досі триває, адже Анну знайшли зв'язаною в одному з гаражів, яке напередодні орендувала невідома людина. З цієї причини всі підозри знову перешли на «Фантома». Ким є він або вона і чого домагається?

Окрім крадіжки коштовних каменів, була знайдена зникла майже три місяці тому Владислава Нейа. Її батько, відома фігура на світовому ринку, що займається виготовленням чаю...

Під постом було безліч коментарів і краще я б не відкривала їх...

Гусь: Знайшлась відразу після викрадення каміння. І, як зручно, втратила пам'ять. Мабуть, одного чаю їм не вистачає на життя.

Ledi: О, а я думала, що її давно припинили шукати. Стільки шуму через одну людину. Звісно, це добре, що її шукали, але є багато інших зниклих людей, до яких нікому немає діла.

WeWe: Теж гадаю, що не все тут чисто. Можливо не прямо, але вона точно певним чином замішана у викраденні каміння. Напевно, підкупили лікарню, щоб всі думали про втрату пам'яті. Ось побачите, через місяць її розкриють, а я буду першим, хто це зрозумів! Ха-ха, скриньте!

Tea: Ха! Зверху чел веселий, я зробив скрін. Подивимось, чи це дійсно буде так.

Mira: О, знову Фантом, мій краш! І відчепіться вже від Влади. Як не там, то тут про неї згадують. Набридло вже!

Майже всі коментарі були зосереджені на моїй появі відразу після викрадення коштовного каміння. Все дійсно виглядало так, наче я була замішана в крадіжці. Особливо, якщо в одному зі спогадів я бачила документ із тим самим камінням…

*Динь!*

Повернув мене до реальності звук. Я сподівалась, що мені відповів хтось зі знайомих, однак повідомлення прийшло від прихованого номера з одним єдиним фото. Побачивши його, я вронила телефон. Моє серце наче впало в п'яти.

— Ні, ні, ні, хто це?!

Несвідомо я навіть відскочила вбік, але, заспокоївшись, узяла телефон в руки. На фото був зображений вхід у підвал серед купи листя. Це місце було дуже знайомим. За декілька секунд надійшло ще одне повідомлення від цього самого «невідомого».

Прихований номер: Не впізнаєш? Було важко знайти. Нікому про це не розповідай. Інакше я більше не вийду з тобою на зв'язок, а я єдиний, хто може тобі допомогти. Видали це повідомлення, і завтра я скину місцезнаходження цього місця. Звісно, якщо все залишиться лише між нами.

«Що робити?» — питала я себе щосекунди.

Я можу розповісти про це детективу і спробувати відстежити відправника, але, якщо він вийшов на зв'язок, тоді впевнений, що його або її не спіймають. Також невідомо, чого він хоче, адже на мого крадія не схожий і мова йшла про «допомогу». Виходить, цей невідомий допоможе мені? Можливо, ми були знайомі в минулому? Як він дізнався мій номер телефону? І якщо я хочу дізнатися більше, потрібно грати за його правилами. Щось мені підказувало, що це дійсно найкращий зі способів про все нарешті дізнатись.

*Видалити повідомлення?*

З хвилину я дивилася на «ТАК» і «НІ», і, зрештою, підтвердила свій вибір.

*Повідомлення видалені*

*Тук-тук*

Пролунав неочікуваний стук у двері. Моє серце пришвидшило ритм разом із диханням.

— Так? — вдихнувши на повні груди повітря та видихнувши, мовила я. — Хто там?

Я зробила ще один глибокий вдих. Дихання стабілізувалось, але серце не хотіло мене слухатись.

— Єн. Від Артура прийшла посилка для Вас. Тут те, що Ви просили нещодавно.

«Ноутбук?»

Минуло всього дві години. Мабуть, Артур хоче цим підкупити мене за вчора.

— О! Заходьте.

Єн увійшов з коробкою в руках. Поклавши її на ліжко, він спитав, чи більше нічого не потрібно.

— Зробіть, будь ласка, чай, який я пила останнього разу зранку?

— Ви впевнені? — Єн трохи суворо на мене подивився. Саме завдяки запаху цього чаю я й згадала про підвал.

— Так, він мені сподобався.

— Добре, але я буду з Вами, щоб впевнитись, що все буде добре.

На інше я й не розраховувала… Мені буде достатньо добре запам'ятати запах, а коли лягатиму спати — згадати його. Не знаю, чому я так впевнена в цьому, але це мало направити сон в потрібному мені напрямку. Тоді я можливо щось згадаю. А як не спрацює, то я нічого не втрачу. Головне не відключитись, коли Єн буде поряд. Не вистачало, щоб він знову перервав мої спогади.

Поки Єн пішов заварювати чай, я відкрила ноутбук. Він був доволі легкий на свій розмір. Або мені лише так здавалося. Увімкнувся він швидко і, судячи з усього, вже мав усю необхідну комплектацію та програми для роботи.

На робочому столі було написано: «Давай забудемо, що було вночі». Це особливо мене не здивувало. Але все ж таки змусило посміхнутися, і навіть стало легше на душі. Тільки якщо це все лише через вибачення, тоді можна було обійтись словами.

Отримавши ноутбук, я не знала, з чого почати і як це краще все зробити. Я вирішила, що почну вже завтра усім займатися, а зараз зосереджуся на чаї.

За двадцять одну хвилину (що змусило мене згадати про Марка) повернувся Єн із тацею в руках. Він обережно поклав чашку чаю біля мене та став спостерігати, готовий в будь-який момент мене втримати, щоб я не впала.

На щастя, нічого такого не відбулося. Щойно я допила чай, точніше, вдосталь насолодилася його запахом, Єн пішов. За цей час двоє людей врешті відписали мені. Поки тут був Єн, я не дивилася, боячись, що мені знову написав невідомий. Але це був не він. Скоріш за все, раніше ніж завтра він мені не напише.

Я сподівалася дізнатися щось іще. Дана буде лише рада мені допомогти. Головне не сильно її вплутувати, як і всіх інших. Однак далі відбулося те, чого я зовсім не очікувала…

— Кха! Кха! — я закашлялась.

З'явився різкий біль у грудях, що стискав усе моє тіло. Те саме відчуття було, коли я намагалися перебігти дорогу. Кашель змішався із кров'ю. Я подивилася на свою руку, що була трішки мокрою. В очах різко потемніло…

http://tl.rulate.ru/book/89711/2872005