Готовый перевод Світ знищений богами / Мир уничтожен богами (чорновик): Шостий день

Слова Уорика розбудили всіх, як і минулі рази він поділив нас на команди. Сава з іншими пішов на полювання а мене вирішив залишити з іншими коло укриття. 
— Карн, знаю ти перший раз залишився із нами тому не переживай, — монотонно вимовив Уорик.
— Гаразд... А в чому полягатиме робота?
— Ось такий підхід мені подобається. Слухай, вчора ми трохи покопались у лісі, зрубали кілька дерев і які змогли перетягнули сюди. Твоя задача полягатиме у спилюванні гілок і здиранню кори. Інструментів не дамо, сам знаєш скільки їх. 
— Можна поцікавитись, що ви таке вирішили зробити? 
— Цікаво! Вже який день тут сидимо, а живемо як печерні люди. Ось вирішили стіни полатати з дахом, і щось схоже на кухню зробити. 
Вислухавши Уорика я направився до зрублених дерев. Стовбури різного діаметру належави вербі, зелене листя ще досі трималось на гілках. Придивившись до них я почав роботу, спочатку вирішив обрубати гілки що по менше. Взявши ніж я почав швидко різати волокна аби вирвати найменші гілки, потім черга дойшла до найбільших, які доводилось ламати об коліно. 
Сонце обпікало тіло, і заставляло повітря нагріватись все більше. Не витримавши я направився до водоспаду аби трохи охолодитись. Трохи поплававши я сховався у тіні дверей, що досі не змінили свого вигляду. 
(Може спробувати увійти)
Різні думки почали заповняти мою голову, відкинувши їх я повернувся до роботи, оскільки залишилось тільки зняти кору. Користуючись ножем я почав знімати довгі смужки кори. Закінчивши із цим я приєднався до інших, що зараз займались розгрібанням каміння навколо нашого укриття, або заготовкою дров на цю ніч. 
Сказавши про закінчення своєї роботи, у мене зразу появилась нова задача: вбити стовби у землю, звичайно не самому. До мене приєднався китаєць, поки я носив нові стовби він сам пробував мотигою розкопати землю, ріки поту стікали із його повного тіла. 
— Як тяжко копати... Тут всюди каміння, може поміняємось? — запропонував китаєць, тяжко дихаючи. 
— Можна спробувати. 
Взявши мотигу я почав свої спроби розкопати землю. Знявши траву, я зразу зачепився за камінь. Скрежит об його поверхню пройшовся по тілу, опустивши своє знаряддя мені довелось руками викопувати всі наступні куски каміння. Проробивши ще пару таких ям, я побіг до води через рани на долонях. На своєму шляху я побачив Ли Ганя, який волочив знайомі мені дерева до нашого укриття. Об'язавши пару стовбурів своєю футболкою він прикладав усі сили щоб це закінчити...
Промивши подряпини я повернувся до роботи, де мене вже чекав Уорик із молотом. 
— Якщо закінчив то давай продовжимо роботу, будеш тримати стовби поки я вбиватиму їх у землю. 
— Згода. 
Опустивши стовбур у яму, наш чоловік із молотом зразу почав вдаряти його зверху, від кількох ударів стовп міцно зафіксувався у землі. Поставивши каміння навколо нього щоб надійно тримався, ми пробовжили роботу. Пару разів Уорик з кимось мінявся і мабуть за години дві ми закінчили. Вісім стовпів впирались у небо, поки не була дана команда будувати дах. 
Взявши ржаві цвяхи ми змогли зробити каркас на який почали накидувати гілки із лісу, нехай виглядає просто але і надійно одночасно, хоч від легкого дощу захистить. Зробивши цю просту конструкцію ми розпочали вже ремонт нашого "дому". Землянка була вичищена із середини, все каміння і коріння було викинуто зсередини, залишились лиш зруйновані бетонні стіни. Кожна щелина або тріщина були закриті тими самими матеріалами, залишились тільки шпарини для сонячного світла. А віконний пройом на стелі було вирішено закривати гілками вночі, або в не погоду. 
Робота бушувала коли всі почули крик із лісу. Насторожившись ті хто міг схопили палиці і каміння, разом із інструментами. 
— Ого, які перелякані? — перед всіма показався Сава. 
— Та опустіть вже ці палиці, ви зараз не повірите побаченому! Дивіться у ліс. 
Звуки кроків доносились із лісу, скоро фігури показались перед нашим укриттям.
— Люди.
— Невже тут ще хто є...
Питання посипались дощем, перед всіма зараз стояло близько 20 людей в основному східної зовнішньості. Похмурі очі, бліднувата шкіра, роздертий одяг на людях, заставляв задуматись над тим звідки вони прийшли. Спереду знаходився чоловік у жовтому балахоні, виразні риси образу як поголена голова, із поєднанням одягу зразу створювало думку про монаха. Поклонившись він дещо трохи вийшов вперед. 
— Намасте. Моє ім'я Сюань Цзан. Я щасливий зараз бачити інших людей, але цим людям необхідна допомога, — жестом руки він вказав на дітей і жінок за собою. 
— Люди їм необхідна допомога, — прокричав Сава, після чого їм принесли води, і дали можливість присісти. 
Розбираючись із проблемами що появились, до нас підійшов монах. Подякувавши за гостинність він почав розказувати свою історію. 
— Я з іншим прокинувся на галявині з кам'яними плитами, люди зыбравшись почали розпитувати що сталось. Нас було десь сотня може більше може менше. Трохи заспокоївшись ми почули звук як камінь розлітається на шматки, перед нами появився дух. Високий, вищий за любу людину, позбавлений шкіри і волосся, одним словом скелет, лиш проста шкура прикривала кістки. 
— Великий хранитель могил давно загиблих появився тут на поклик ваших предків. За гріхи людства ваш світ був зруйнований, тепер він знову належить богам. Якщо можете виживіть, якщо ні загиньте і відправтесь до богів. Знайдіть в собі нові сили і пізнайте сили цього світу... 
Розвернувшись він зник у одній із плит, ще довго ми стояли у ступорі. Потім настала ніч що перетворилась у пекло. Прислонившись до плит ми заснули, поки не відчули гнилу плоть на наших тілах. Руки і голови повільно появлялись перед нами, когось навіть схопило, крики заполонили галявину. Злякавшись люди розбіглись, а я стояв у ступорі і читав мантру. Одні і ті самі слова я повторяв поки я не відчув. 
Вищі сили почули ваші слова.
Захист від нижчих монстрів і духів на 30 метрів продовж 20 хвилин. 
Сили покидають ваше тіло. 
Над моєю головою появилась зірка, що почала випускати хвилі навколо мене. Нажаль всіх не вдалось врятувати, 60 людей зібралось навколо мене, поки я читав мантру. Я не знаю що сталось з іншими. Зранку мерці зникли і ми втекли в ліс, а точніше почали спускатись вниз. На шляху ми збирали ягоди і горіхи, дехто отруївся і загинув, ми залишили їх коло дерев прикривши гілками, я прочитав мантру аби упокоїти їх. Тоді теж появилось відчуття що я знаю що роблю.
Ми спускались і спускались, поки не побачили руїни міста, оскільки всі тримались коло мене ми направились далі. Вночі ми зупинились коло скель, дехто з чоловіків дивився за всіма поки ми спали, зранку зникло ще четверо. Ми намагались їх знайти, безрезультатно. Ми продовжили шлях знайшли невеликий ставок де випили воду, і вирішили зупинитись тут на ніч. Нас розбудив крик, чоловік із ранами вибіг із лісу, і скоро ми побачили очі що дивились на нас — вовки! 
Я майже зразу промовив матру, але вони встигли загризти ще кількох людей перед тим як зникнути. Всю ніч ми чули як вони виють. Наступного дня ми йшли повільніше оскільки боялись нападу. За наступний день нас стало менше вполовину! А потім все припинилось, але ми ще досі боїмося... І сьогодні ми наштовхнулись на вас, прошу допоможіть нам, — монах впав на коліна, приховуючи сльози на обличчі. 
— Ми вам допоможимо, нажаль у нас мало їжі, але є хоч місце де ви можете поспати. 
Після цих слів кілька людей заплакали, розділивши вечерю ми заснули. Лише монах сидів ззовні і тихо читав невідому нікому мантру...

http://tl.rulate.ru/book/5485/115926